Кто из русских монархов умер практически в день своей свадьбы​

Петр II Алексеевич

Объяснение:

Петр II Алексеевич (12.10.1715-18.1.1730), Император с 7.5.1727 г. , внукПетра I от первого брака (с Е. Ф. Лопухиной) , сын царевича Алексея и принцессы Софии-Шарлотты Брауншвейг-Вольфенбюттельской (умерла через десять дней после его рождения) . После казни отца (в 1718 г. ) остался сиротой.

В 1727 году императорский двор переехал в Москву, где особое влияние на Петра стали оказывать Долгорукие. Петр II сблизился с Алексеем Григорьевичем Долгоруким и его сыном Иваном Алексеевичем, который был всего на шесть лет старше Царя. Фактически власть оказалась в руках Долгоруких, которые решили женить Петра на старшей дочери Алексея Григорьевича княжне Екатерине. 30 ноября 1728 г. произошло обручение. Однако Петр II заболел оспой и умер в день своей предполагаемой свадьбы. С его смертью пресеклась прямая мужская ветвь рода Романовых.

Соляной бунт (Московское восстание 1648 года) — один из крупнейших городских бунтов (восстаний) периода царствования Алексея Михайловича, вызванно увеличением "тягла", связанного с ростом налога на соль.

Крупные выступления произошли в 1650 г. в Пскове и Великом Новгороде. Толчком к выступлениям послужили закупки хлеба, которые проводились для отправки его в Швецию. Эти события часто называют "Хлебным бунтом".

Медный бунт — произошедшее в Москве 25 июля (4 августа) 1662 года, в годы русско-польской войны 1654-1667 годов, восстание городских низов против повышения налогов и выпуска с 1654 года обесценивающихся, по сравнению с серебряными, медных монет.

Соловецкое восстание, («Соловецкое сидение») – противостояние сторонников старой веры церковной реформе Никона, эпицентром которого стал Соловецкий монастырь.

Башкирское восстание 1662-1664 годов — одно из первых крупных башкирских восстаний второй половины XVII века. Наряду с башкирами, участвовали и представители других народов.

Объяснение:

потому что что бори и дворяни слишком сильно притесняли и обременяли народ. а так же многим не нравилось как правит князь или царь.

Подробнее - на -

Объяснение:

ТУРЕЧЧИНА – ЄВРОПА:

ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ПОЛІТИЧНОГО

ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗБЛИЖЕННЯ

На початку третього тисячоліття, коли Туреччина має реальні шанси розпочати

переговори щодо повного членства у Європейському Союзі, а Україна твердо заявляє

про свої наміри приєднатися до цієї європейської структури, актуалізується питання

про ймовірність повторення Україною шляху своєї південної сусідки і абсолютно до-

цільним видається реконструкція початків Туреччини до Європи. На дум-

ку багатьох дослідників, курс на Захід розпочався з підписання у 1963 р. Договору про

асоціацію Туреччини з Європейським економічним співтовариством. Фактично саме

ця міжнародна угода зафіксувала сам факт приєднання Турецької Республіки до Євро-

пи на правах асоційованого члена.

Проте нам видається цілком правомірним розглянути глибше коріння європейсь-

кого вектора турецької політики, а саме – з’ясувати витоки тяжіння Туреччини (а ра-

ніше ще й Османської імперії) до західного світу, а відтак і до Європи. Ще у 1924 р.,

на початках становлення республіканського ладу в Туреччині, лідер держави

К.Ататюрк зазначав: „Рух турків протягом століть зберігав постійний напрямок. Ми

завжди рухалися зі Сходу на Захід”. Власне це підтверджувало спрямованість не тіль-

ки історичного руху турків з Центральної Азії до Європи, але й подальше бажання ту-

рків приєднатися до європейської цивілізації, стати її невід’ємною частиною. „Країни

різні, але цивілізація – одна. І для того, щоб мати змогу прогресивно розвиватися, на-

ція має брати участь у цій єдиній цивілізації”, – так визначив свого часу логіку істори-

чного поступу Туреччини її перший президент1

.

Донедавна ці проблеми розглядалися суто під кутом зору марксистсько-ленінської

методології, яка передбачала однобічний, класовий підхід у розгляді тих чи інших іс-

торичних явищ. Тому автор цієї статті визначила своїм завданням позбутися в оцінці

тогочасних подій ідеологічних кліше, дати об’єктивний аналіз процесам, які спонука-

ли колись могутню імперію, а потім вже й молоду республіку з переважною більшістю

мусульманського населення повернутися „обличчям” до Заходу. Адже, вочевидь, це не

був одномоментний і несподіваний поворот, навпаки – зумовлений цілою низкою по-

літико-економічних і соціально-культурних факторів процес. Тому мета даного дослі-

дження полягає у визначенні головних, на нашу думку, етапів повороту азійської му-

сульманської країни до Заходу з одночасним виокремленням найсуттєвіших і значу-

щих в її історичному розвиткові моментів.

Одна з наймогутніших держав Сходу, Османська імперія, історично вибудовувала-

ся як імперія, що розташовувалася як на азійському й африканському, так і на євро-

пейському континентах. Первісно вона була тісно пов’язана з Європою не тільки тери-

торіально, але й політично та економічно через систему як міждержавних договорів,

так і торговельно-економічних угод. Османська імперія, розквіт якої припав на другу

половину ХV–ХVІ ст., як будь-яке багатонаціональне державне утворення, утримува-

ло свою єдність завдяки суворій і послідовній централізаторській політиці і, безумов-

но, блискуче організованій армії, що була тісно пов’язана з феодальною системою зе-

млеволодіння, а саме з тімарною системою. Державна могутність, військова сила, дос-

татньо широка віротерпимість до християн, пишність султанського двору – все це під-

тримувало високий статус Оттоманської Порти серед європейських країн.