ть будь-ласка 10 11 12 13 14 16 питання. ів + 5 за відповідь = 40

Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею.

У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.

У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.

Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.

Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".

В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.



 

     

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.

З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.

Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.

Объяснение:

Возникновение "украинской" письменности

Впервые современная «украинская» письменность и «украинские» буквы появились в 1857 году и были разработаны Пантелеймоном Кулишом.

Система Кулиша или «кулишовка» (укр. кулішівка) — правописание, названное по имени П. А. Кулиша, применившего его в «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) и в «Грамматике» (1857). Позже использовалась в журнале «Основа», который издавали в 1861—1862 гг. в Петербурге В. М. Белозерский, Н. И. Костомаров и П. А. Кулиш.

Новая система письменности была с радостью подхвачена поляками, которые видели в ней еще один отдалить русских людей из Галиции от их братьев в Великороссии и Малороссии.

В письме Якову Головацкому из Варшавы 16 октября 1866 года Кулиш писал:

«Вам известно, что правописание, прозванное у нас в Галиции «кулишивкою», изобретено мною в то время, когда все в России были заняты распространением грамотности в простом народе. С целью облегчить науку грамоты для людей, которым некогда долго учиться, я придумал упрощенное правописание. Но из него теперь делают политическое знамя. Полякам приятно, что не все русские пишут одинаково по-русски; они в последнее время особенно принялись хвалить мою выдумку: они основывают на ней свои вздорные планы и потому готовы льстить даже такому своему противнику, как я... Теперь берет меня охота написать новое заявление в том же роде по поводу превозносимой ими «кулишивки». Видя это знамя в неприятельских руках, я первый на него ударю и отрекусь от своего правописания во имя русского единства».

Несмотря на то, что он оказал такую медвежью услугу «украинцам», мужик он был неглупый и осознал свою ошибку. Позднее он писал:

«Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа

Зустріне серед нас приятеля і брата.

Топімо ж у Дніпрі ненавись братню, дику,

Спорудьмо втрьох одну імперію велику».

Вот, как выглядели нововведения украинского правописания:

Употреблялась буква і

на месте старого ятя (літо, сіно, осінь);

на месте старых [o], [e] в закрытых слогах (стіль, жінка, пічь);

на месте йотированного [ji] (Вкраіна, моіх, тихоі).

Буква ы не использовалась, заменяясь на и (синь, лисиця).

В роли разделительного знака в середине и в конце слов после согласных использовалась буква ъ (пъять, розвъязавъ, вітертъ, сміхъ).

Буква є в первоначальном варианте кулишовки употреблялась только после мягких согласных в существительных среднего рода (весіллє, третє, щастє). Звук [e] передавался буквой е (друже, сестра); так же сперва передавалось и сочетание [je] после гласных (гуляе, думаешь) — в поздней кулишовке в последнем случае также стали употреблять є (відлучає, двоє, своє).

Употреблялась буква ё (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго).

Взрывной [g] первоначально передавался латинской буквой g (дзиga, gуля), позже буквой ґ, в том числе и как предлог «к» (прямували ґ пустині Моавській).

В третьем лице возвратных глаголов писалось -т(ь)ця (вертаютьця, всміхнетця), позже -цця (народицця, станецця); во втором лице — -шся и -сся (одібьешся, вітаєсся).

Параллельно употреблялись приставки рос- и роз- (роскажуть, розчервонітися).

Вместо ф часто употреблялось хв: хвараон, Хвилистимська земля, Сихв, Яхвет или (перед согласными) х: Єхраім; на месте фиты — хт: Махтусайло.

В основу современного украинского языка легла другая система.

Система Желеховского или «желеховка» (укр. желехівка) — система правописания для «украинского языка», разработанная и впервые примененная Е. Желеховским в «Малорусско-немецком словаре», изданном во Львове в 1886 году, и объявленная официальной для украинского языка в Австро-Венгрии в 1893 году. Постепенно вытеснила альтернативные системы. Использовалась до 1922 года (в отдельных изданиях — до 1940-х). На ее основе в 1920-е годы было создано сменившее ее нынешнее «украинское» правописание, полностью совпадающее с ней по алфавиту и отличающееся перечисленными ниже моментами, направленными на при к восточноукраинским фонологическим нормам.

Отличий от ныне действующего «украинского правописания» мало, алфавит полностью тот же. Главные особенности:

дополнительные глаголы -му, -меш, -ме в формах будущего времени и возвратная частица -ся пишутся раздельно с глаголом: взяло ся, робити ме, ходити меш;

после мягких язычных согласных (преимущественно на месте старого ятя) пишется ї, а не і: дїд, лїто;

после губных согласных не ставится разделительный апостроф: бю;

суффиксы прилагательных -ский, -цкий пишутся без мягкого знака, но обозначается мягкость [с], [ц] перед следующим за ним мягким согласным: сьвятий, сьміх, цьвях;

в соответствии с галицким диалектным произношением в отглагольных и собирательных существительных среднего рода пишется є, а не я, согласные перед этимологическим [j] не удваиваются.

Вот так возникла литературная «украинская» письменность, впоследствии развитая трудами Котляревского, Шевченко, Леси Украинки.