2. Почему трехъязычие должно- поощряться на государственномуровне?​

первая пуническая война (264-241 гг. до н. э.)  велась за власть над сици­лией, расположенной между берегами рима и карфагена. имея могучий флот, карфаген нанёс нескольких ощутимых ударов римлянам, у которых не было достаточного опыта в морских сражениях. карфагенский пол­ководец гамилькар барка, руководивший флотом, успешно действовал не толь­ко в сицилии, но и на берегах италии. он наносил римлянам внезапные удары с моря и отступал без потерь.

римляне поняли, что без поддержки флота сухопутной армии не овладеть сицилией. в кратчайшие сроки они построили 120 боевых кораблей и в 260 г. до н. э. одержали победу над карфагеном. римская армия высадилась на африкан­ском побережье. но успех закрепить не удалось: сильный шторм уничтожил римский флот. войско потерпело поражение.

римлянам пришлось восстанавливать флот, собрав деньги с богатых граждан. в 241 г. до н. э. в битве при эгатских островах флот карфагена был уничтожен. дальнейшая борьба за сицилию стала бессмысленной, и между римом и карфа­геном был заключён мир.

рим становился хозяином сицилии. карфаген должен был выплатить  контрибуцию  в размере 3200 талантов серебра (84 тонны) и вернуть пленных без выкупа. после заключения мира, рим захватил сар­динию и корсику. так образовались первые заморские владения — провинции римского государства.

контрибуция  — денежное вознаграждение победителю.

     

командующие римлян  марк атилий регулгай лутаций катулгай дуилийлуций корнелий сципион                                            командующие карфагенянгамилькар баркаганнон великийксантипп          победа рима стала возможной превосходству ресурсов  — за время войны потери в кораблях составляли 700 и 500 (для рима и карфагена соответственно).римская армия, состоящая из  ополченцев, к концу войны стала опытной и достаточно профессиональной          карфагенская же армия  наёмников  часто показывала свою несостоятельность из-за отсутствия полководческих навыков большинства карфагенских полководцев и их неумения командовать многоязычной армией, а также из-за ненадёжности самих наёмников (в частности наёмники имели склонность к бунту или дезертирству из-за малейшей задержки жалованья          вследствие первой пунической войны рим стал сильным государством средиземноморья. 

Упродовж другої половини XIV - першої половини XV ст. вдосконалювалося землеробство. Поширювалося трипілля. Плуг витісняв у лісові смуги соху й рало. Селяни почали користуватися довгою косою; вирощували переважно жито, ячмінь, овес, пшеницю, гречку, горох тощо. Підвищення цін на м'ясо на європейських ринках спонукало шляхту до розведення у маєтках волів і корів; примножувалося поголів'я свиней. Розвивалися також городництво, садів ництво, бджільництво й рибальство.

Збільшувалася переробка деревини: виготовлялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тонкі дошки). Розвинутими промислами були солеваріння (у Прикарпатті) та видобування руди (у Волині й Поліссі). Множилися ремесла. Так, на початку XVI ст. у містах налічувалося 150-200 ремісничих спеціальностей. Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів ремісники об'єднувалися у самоврядні групи - цехи (спілки), діяльність яких визначалася спеціальними статутами. Їх очолювали старшини (цехмістри), що обиралися з-поміж найвпливо-віших майстрів. Підмайстри й учні у вирішенні цехових справ участі не брали. Перші цехи з'явилися наприкінці XIV ст. у Галичині та Закарпатті. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалося вже 14 цехів. З цього часу вони виникають у містах Західного Поділля, Волині та Київщини. Займалися ремеслом і позацехові ремісники, котрих називали партачами.

Збільшення обсягів продукції, що виготовлялася на продаж, сприяло розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Однак тут існували різні обмеження (купці були зобов'язані везти свої товари лише визначеними шляхами, зупинятися у містах, які мали право ведення торгівлі, продавати товари на певних умовах тощо). За кордон вивозилися полотно, шапки, хутряні вироби, холодна зброя, ювелірні прикраси, воли, зерно і т. ін. Важливими центрами торгівлі були Львів, Київ та Кам'янець-Подільський.

У другій половині ХІУ-ХУ ст галося пожвавлення еко-номічного життя, з'явилися ремісничі цехи.

Більшість сіл були невеликими. В них існувала сільська громада, що складалася переважно з дворищ (їх утворювали великі родини) або окремих  господарств - димів. Орна земля перебувала у спадковому володінні індивідуальних господарств, а луками, випасами, водоймами спільно користувалися селяни різних дворищ і димів. Очолював громаду виборний отаман; існував ісопнийі суд - суд селянського сходу. Села об'єднувалися у соціально-територіальні осередки -волості, очолювані виборними «старцями». Останні захищали інтереси селян, збирали їх на віча для розв'язання важливих питань волосного життя.

За правовим становищем селяни поділялися на похожих (вільних), котрі мали право відходу від свого володаря, та непохожих (отчичів), позбавлених такого права. До найзаможніших належали служилі селяни - слуги, котрі перебу-вали на службах, за що отримували 1-2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей.

Вільними залишалися данники, що виплачували данину державі. Тяглові селяни за користування землею виконували відробіткову повинність (оранка поля, засівання зерна та ін.) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави чи землевласника. Серед селянства було чимало збіднілих: сусіди й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян; коморники, які не мали свого житла і наймали комори; городники, що володіли тільки городами, та халупники, котрі мали лише хати. Упродовж ХІУ-ХУ ст. раби, челядь та холопи перетворювалися на залежних селян.

Селяни виплачували податки й виконували повинності. Основним державним грошовим податком у Литві був податок на військові потреби. Селяни маєтків, які належали великим землевласникам, виплачували податки натурою й грошима. Відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости, греблі тощо.