У чому полягав трагізм наростанням ворожнечі між православними та католиками?​

він і зараз полягає. трагізм заключається в тому, що обидві церкви вірять в Єдиного Бога, але сприймають його по різному. тобто мають свої рамки нормального.

Період з кінця XIV до початку XVI ст. - час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування українського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.

Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею.

У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.

У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.

Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.

Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".

В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.

     

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.

З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.

Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.

У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене.

Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток.

Объяснение:

1. В гуннском обществе преобладали черты патриархально-родовых отношений. Гунны делились на 24 рода, во главе которых стояли старейшины. Совет старейшин решали государственные дела. Появились семейная и частная собственность на скот и землю. У гуннов были рабы из числа военнопленных и населения подвластных областей. Рабов использовали в качестве домашней прислуги, пастухов, ремесленников, землепашцев. Государствам управлял шаньюй, с неограниченной властью. Ему подчинялись князья. Их называли темниками. Они являлись близкими родственниками шаньюя. Всего темников было 24 – по количеству родов. Каждый из них имел свой участок земли для откочевки. В своих владениях темники могли назначать тысячников, сотников. Должностные и высшие чины и гуннов передавались по наследству. Для содержания правителя и знати взимались налом. Существование органов власти, введение налога – все это свидетельствовало о переходе гуннов к классовому обществу и государству.

2. Хозяйство и быт гуннов.

Главную роль в жизни гуннов играло скотоводство. Наряду с кочевым хозяйством вели и оседлый образ жизни. Они занимались земледелием. Особые внимание гунны уделяли военной подготовке. Основу войска составляла подвижная конница. Важную роль играли охота. Охотились также на антилоп, кабанов, куланов, диких оленей, горных баранов. Кочевая семья жила в волосной юрте. Пол юрты застилали кошмой и коврами. Постель делали из досок и покрывали кошмой.

3. Культура гуннов

В ІІІ – V вв. н. э. у степных племен развивается ювелирное искусство. Ювелиры этого времени для изделия использовали в основном золото. Для ювелирного искусства характерным является разнообразие технических приемов украшения предметов. Наиболее часто встречаются инкрустация (вставки из цветных камней), зернь (запаивания золотых шариков на основу), скань (запаивания витой проволочки) и др. приемы. Все эти виды ювелирных работ получили название полихромный стиль. Полихромный стиль сменил скифо-сакский, «звериный стиль». Заимствованная в начале І в до н. э. из стран Передней Азии и Восточного Средиземноморья эта сложная и тонкая техника передавалось древними азиатскими ювелирами из поколения в поколения, достигнув своего расцвета в ІV – V вв. н. э.

Объяснение: