Задали, в крации пересказать весть учебник за 8 класс данилов, косулина. что делать? где достать самое !

смотри определения, или то, что выделено жирым шрифтом, или если нет такого, ищи бегло самое главное, то есть само есновное из середины параграфа

Гетьмана із братом Василем привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року почали суд. Після допитів та катувань у в'язниці їх звинувачено в зраді й засуджено до смерті, яку в останню мить замінили засланням до Сибіру разом із сім'ями. Разом із родиною і товаришами — ніжинським полковником Матвієм Гвинтовкою і осавулом П. Грибовичем — Гетьмана вивезли до Бурятії й ув'язнили в Іркутському острозі.

Згодом він переведений до Селенгінська, а 1688 року Дем'яна Многогрішного взагалі звільнили, але в Україну братам Многогрішним було заборонено вертатися. Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти (за іншими відомостями — тринадцяти) тижнів Селенгінськ осаджувала бурятська визвольна армія, чиї війська значно перевершували чисельність селенгінського окупаційного гарнізону. Колишній Гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в'язниці, став одним із керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув'язненим у північній Хакасії — Красноярську.

У 1689 році Дем'ян Многогрішний брав участь у переговорах посла Московщини Ф. Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору.

Після від'їзду Головіна, Многогрішний кілька років керував Селенгінськом та його землями у чині «приказної людини». У 1691 році в одній із сутичок з бурятськими військами загинув його син Петро; тоді ж помер другий син, Яків. Донька Олена вийшла заміж за сина козацького голови Панаса Бейтона (керівника окупаційного гарнізону Албазіна в 1685—1687 роках), а онука — за священника Селенгінсько ї церкви.

1696 року колишній Гетьман постригся в ченці.

Остання прижиттєва згадка про нього датована 1701 роком. Очевидно, того ж року він помер і був похований біля собору в Селенгінську. Плиту з могили Гетьмана бачив у Старому Селенгінську декабрист Михайло Бестужев; про це він писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу того ж таки собору. Пізніше, за часів більшовиків, собор пограбовано, а могилу Гетьмана знищено.

Считается, что реформы Петра были нужны и неизбежны, поскольку Россия в то время плелась в хвосте европейских государств. Поражения страны в войнах обнажали разительное отставание в военном деле. Государственное хозяйство составляли архаичная Боярская дума, десятки приказов с расплывчатыми компетенциями, примитивное воеводское управление. Наконец, с 1682 года Россия вверглась в пучину смут, восстаний, пришёл династический кризис. Выходом из всех видов этого кризиса стали Петровские реформы.

Конечно, в России мог быть иной путь преобразований – без резни, без крайностей, без страдания народа. Не стоит забывать, что кроме сотен тысяч жизней, загубленных на стройках Петербурга, Азова, Таганрога, каналов и крепостей, армия в ходе Северной войны потеряла около 500 000 человек, причем боевые потери составили всего 20%. Да и Россия второй половины XVII века не была такой, как её изображал Пётр, недаром этот период принято теперь называть «ранним Новым временем». В тогдашних верхах было осознание необходимости преобразований и уже начались первые реформы: тут и возникновение промышленности, и появление первого университета – Славяно-греко-латинской академии, и изменение менталитета. Страна становилась более светской, открытой. Можно предположить, что путь, не выбранный Петром, – это путь неспешного реформаторства путём восприятия технологий, идей и ценностей западной цивилизации посредством «подключения» России к лютеранской и католической Европе. Это достигалось через польско-украинскую культурную систему, работавшую для России в некотором смысле необходимым культурным фильтром, отсекавшим всё то, что противоречило русской, славянской, православной культуре.

Благодаря Петру Россия превратилась в великое государство, могучую державу, она заставила себя уважать, став после Петра вершителем судеб мира. До Петра шведы на переговорах с русскими послами, требовавшими вернуть неправедно захваченные шведами в Смуту земли Приневья, в лицо смеялись русским дипломатам да отвечали: «Благодарите, что вам Новгород вернули!». А как они заговорили во времена Ништадского мира: «Возьмите Прибалтику, только обещайте везти к нам свой хлеб, без которого мы умрём!».

Но вместе с международным авторитетом пришла утомительная, изматывающая гонка за мировое господство с другими могучими империями. Не успела кончиться Северная война, разорившая Россию, как Пётр устремился в Персию, Среднюю Азию, Индию, снаряжал экспедицию для завоевания Мадагаскара. Каждый знает великих русских полководцев и флотоводцев – Румянцева, Суворова, Ушакова, Нахимова, Скобелева, Макарова. Где они проливали кровь русских солдат? В снегах Финляндии, полях Польши и Германии, долинах Италии и Австрии, горах Швейцарии, островах Средиземноморья, и дальше – в Турции, Иране, Средней Азии, Маньчжурии.

Объяснение:

Спорить о «хорошем» и «плохом» в деятельности Петра можно бесконечно, потому что всё равно речь идёт не о , а о нашем настоящем и будущем.