Эпитеты повторы гиперболы из былины садко?

Виктор Петрович Астафьев – великий российский писатель - прозаик, написавший множество известных повестей таких как: «Перевал», «Стародуб», «Звездопад», «Кража» и другие.

Васютка - это главный герой рассказа В.П Астафьева «Васюткино озеро». Тринадцатилетний мальчишка, несмотря на свой возраст, обладал взрослой смелостью. Да, поначалу его нельзя было назвать мудрым храбрецом, ведь уходя в лес, мальчик не собирался брать с собой ни хлеба, ни ножика, ни спичек, всё это ему навязали взрослые со словами, что нельзя переиначивать таёжные законы. Васютка является представителем нового времени и поэтому, порой не может понять природу и её законы. Но чтобы не спорить, и не ругаться с матерью, подросток покорно берёт всё, что ему дают.

Осознал Васютка всю важность рассказов и советов от взрослых лишь, когда оказался один, среди огромного леса. Этот факт доказывает его поведение в лесу. После того, как Васютка понял, что заблудился, он не стал паниковать, а вспомнил всё, что ему говорили взрослые. Самым главным толчком к действиям стала фраза "Тайга хлипких не любит", сказанная когда-то отцом и дедом мальчика. Находясь в окружении природы, где нет готовых продуктов и других благ для беззаботного существования, Васютка смог обеспечить себя едой: пойманным глухарём и утками. Этот тяжёлый опыт Васютке стать устойчивее к сложным жизненным ситуациям.

В качестве награды, судьба подарила Васютке шанс выбраться к неизвестному озеру, в котором плескалось много диковинной рыбы, белой рыбы, что означало, что озеро проточное. Благодаря этому озеру мальчишка смог попасть домой, а показав рыбакам свою находку озеру обрести название и занять положенное место на карте. Так и появилось Васюткино озеро.

Эта повесть учит читателя тому, что нужно слушать старших, ведь, не окажись у Васютки ножа, спичек и хлеба, смог бы он вообще выжить в дикой тайге? Учит быть в гармонии с природой. Показывает, что существует и другая жизнь, помимо современных технологий, к которым привыкли современные дети. Нужно уметь при и к экстренным ситуациям, в которых может оказаться каждый. Повесть описывает какой красивой и доброжелательной может быть природа, если правильно к ней относиться. И какой суровой она может быть, если не уважать её. Читателю открывается мир, в котором за храбрость и упорство в итоге вознаграждают, как и нашего главного героя.

Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над піснями», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. «Юнацький роман» Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.

Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вважає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що трагедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.

Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усього його творчого шляху. У «Пісні над піснями» Шолом-Алейхем долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з дитинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір «істинним, скорботним романом»: кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.

Отже, твір Шолом-Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання. У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: «наш дім — палац. Я — принц. Бузя — принцеса… це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!». Вони були з’єднані у ньому, як закохані Соломон та Суламіт у біблійній «Пісні над піснями». Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.

Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а кохання втрачене: «наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що в «Пісні над піснями». Колоди і дошки… вже не кедри і буки… Гора, що за синагогою, вже не гора Ливанська… Куди подівся мій юний, свіжий, ясний і світлий світ, мій світ із «Пісні над піснями»?». Навколишній світ втратив своє метафоричне, символічне звучання.

Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді — зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесідником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,— адже «початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець».

Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш: серед казкових володінь Шимека «великий луг, який тягнеться безкінечно, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червоними квіточками уквітчаний».

Роман пройнятий не лише символікою біблійної «Пісні над піснями», але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із «Тисячі й однієї ночі», які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну, країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових свічок і пасхальні молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як і біблійний образ Суламіти, пов’язаний із героїнею роману: «Хмаринка майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово заховалося…Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і раніше». Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.

Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже «початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець». Які радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна дитяча казка залишиться в його пам’яті.

Ліричний роман Шолом-Алейхема — один із найпоетичніших творів єврейської літератури. «Пісня над піснями» написана прозою, але мова й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання .