Как складывались отношения владимира дубровского и марьи кириловны? (рассказ дубровский а.с.пушкин)

Они проникались к друг другу, пылкая страсть, но судьба распорядилась так чтобы марья вышла замуж за пожилого не любимого но богатого человека, мария договорилась с дубровским он был должен выкрасть ее но не успел - а когда нагнал экипаж мария сказала "увы, другому отдана, и буду век ему верна" а дубровский потом осел в лесах и долго еще про него говорили

Жилин и Дина - герои рассказа Льва Николаевича Толстого «Кавказский пленник» . Жилин и Дина принадлежат к разным народам. Жилин -русский офицер, который попал в плен к татарам. Дина - дочь Абдул-Мурата, хозяина Жилина.

Их дружба началась не сразу. Жилин впервые увидел Дину, когда она принесла ему воды. Автор так описывает девочку. Ей было тринадцать лет, она была похожа на своего отца. Одета она была в синюю длинную рубаху. У Дины длинные волосы. Сначала она испугалась Жилина, она смотрела на Жилина, как на какого-то дикого зверя. Даже ее отцу стало смешно, когда Жилин подал ей кувшин, а она отпрыгнула от него, как дикая коза.

Когда Жилин немного обжился в татарском ауле, он начал мастерить разные поделки. Сначала он слепил куклу, одел ее в татарские одежды и поставил на крышу. Дина увидела это и позвала других татарских девочек. Потом она увидела, что Жилин ушел в сарай, и схватила куклу. У Дины это была ее первая кукла. Но ее разбила злая старуха. Жилин понял, что девочка огорчилась, и сделал куклу еще лучше. Так началась их дружба.

Дина тайком от всех носила Жилину еду. Она знала, что пленников плохо кормят. Сначала это было козье молоко, потом сырные лепешки, а однажды - кусок баранины. Дина, как и Жилин, любила другим людям.

Если бы не Дина, Жилин никогда не смог бы сбежать второй раз. Их с Костылиным посадили в глубокую яму, из которой пленникам не выбраться. Жилин чувствовал, что Дина его не бросит. Он наделал девочке из глины разных фигурок лошадей, собак. Дина пришла на другой день к яме и сказала Жилину, что их хотят убить. Жилин попросил Дину , но она отказалась. Жилин подумал, что девочка испугалась.

Однако ночью в яму упала длинная палка. По ней и выбрался Жилин. Дина русскому офицеру сбить замок с кандалов. Когда у нее это не получилось, она заплакала от горя. Девочка знала, что она больше никогда не увидит Жилина, если даст ему убежать. Но она пожертвовала собой, своими чувствами. Дина не только ему бежать, но и приготовила немного еды.

Я думаю, что отношения Дины и Жилина можно назвать настоящей дружбой. Тринадцатилетняя девочка сделала то, на что не могли решиться взрослые люди. Она Жилина от смерти. А тот подарил ей детство. Я думаю, что игрушки, сделанные Жилиным, были первыми в жизни девочки

Хай не задається.

— Ні-за-що не зробиш! — сказав Толя Федькові, киваючи на річку.

Федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.

— Ану, спробуй! — знов сказав Толя.— Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!

А крижини сунули та сунули. Іноді вони розривалися і між ними робилась чорна, страшна латка води. В тій воді пливала солома й трісочки. І солома, і трісочки крутились і десь зникали,—так вертіло там воду.

— А давай об заклад, що перейду на той бік! — вмить звернувся Федько до Толі.

— Ба не перейдеш!

— Ну, давай! Об що йдеш! Як перейду, даси мені свій ножик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам свого чижика. Хочеш?

Толі зовсім не хотілось чижика,— навіщо йому чижик? — але він згодився.

— Ну, добре! Давай руку. Спірка, перебивай. Спірка перебив і Федько став тісніше підперізуватись, оддавши Стьопці свої книжки.

— Тільки ви мовчіть...— тенором сказав усім Федько.— А то, як побачать, що я хочу переходить на той бік, то не пустять. Нехайдумають, що я хочу коло берега походити.

— Добре!..

Федько підперезався, взяв у руку палицю, спробував її й насунув щільніше шапку.

— Ну, гляди ж! — промовив він до Толі якимсь чудним голосом і пішов просто на кригу.

— Федько пішов! Федько пішов! — закричали хлопці, які вже давно зачіпали його, щоб ішов на кригу.

Федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав ногами. Крижина добра була, товста, міцна.

Федько потрошки наблизився до другої, походив і палицею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега і раптом стрибнув на другу крижину.

Спірка, Стьопка й Толя дивились за ним з замиранням серця.

— А куди ти там? — закричав до Федька якийсь робочий збоку.— Куди понесло тебе? Вертайсь назад!

Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї крижини і знов став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею,— угинається. А позаду кричать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу — ця товща. Розбігся і стрибнув. Крижина тільки злегка хитнулась і заспокоїлась.

— Та що він, сказився, паршивець! — закричали вже інші на березі.— Куди його потягла нечиста сила? Ей ти, вертайся сюди заразі

— Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!

— Та біжіть, стягніть його, сукиного сина!

Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути, щось веселе і завзяте.

— Та чий він? — питалися кругом.

— Федько, Івана типографчика син. Халамидро звісне.

— Ну й пробийголова... Ач яке виробляє! Ах, ти ж Боже наш!

А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з'їжджала з неї і бігла знову, з крижини на ккрижи

Куди??

— На той бік.

Спірка й Стьопка так і фиркнули. Але Федько не засміявся.