Придумай название к частям рассказа о белолобом

рассказ виктора астафьева «конь с розовой гривой» - поучительное произведение. на примере случая с мальчиком витькой читатель может извлечь для себя несколько ценных уроков.

первый урок - то, что поддавшись чужому влиянию, любой человек может совершить плохой поступок. витька,
последовал примеру друзей и съел ягоды, а потом "скрыл следы преступления".

второй - то, что ошибки свои нужно признавать, причем сразу, а то можно и опоздать. можно просто не успеть признать свою ошибку - как не успел этого сделать витька: бабушка уже ушла продавать
ягоды.

третий - искреннее раскаяние мучительно, а прощение приносит облегчение.

и, наконец, четвертый, самый главный, урок состоит в том, что доброта бывает эффективнее наказания. бабушка не наказала мальчика и дала ему обещанного пряничного коня с розовой гривой.
несмотря на проступок. однако этот конь врезался в память ребенка на всю оставшуюся жизнь, закрепив урок, полученный витькой.

напевне, в україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок "кобзаря" тараса шевченка. творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов' у будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.

у чому ж
феномен нашого великого митця? чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані великим кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?

син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант про ці факти з життя тараса григоровича
ми знаємо давно. повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких умовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?

знаємо і те, що
шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській .казармі, потерпаючи від важких хвороб. але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить
на поверхні. маю на увазі зовнішність нашого поета. ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. змалечку знаємо, що то — "дідусь шевченко". а чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? тарас шевченко помер у 47 років, отже, на тих
славнозвісних портретах йому років 44—46 . так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. і незважаючи на все це, шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний
народ, про свою безталанну україну.

саме завдяки своєму народному характеру твори великого кобзаря і сьогодні живуть серед нас. і сьогодні є напрочуд актуальними.