Джейк лондон " бурый волк " найдите описание волка. и т.д нужно найти строчки.

Это был пес, коричневый с ног до головы — темно-коричневый, красно-коричневый, коричневый всех оттенков. Темно-бурая шерсть на спине и на шее, постепенно светлея, становилась почти желтой на брюхе, чуточку как будто грязноватой из-за упорно пробивающихся всюду коричневых волосков. Белые пятна на груди, на лапах и над глазами тоже казались грязноватыми, — там тоже присутствовал этот неизгладимо-коричневый оттенок. А глаза горели, словно два золотисто-коричневых топаза.

Свое стихотворение Николай Заблоцкий начинает со строчки «Я воспитан природой суровой», тем самым подчеркивая, что именно на чужбине, в далекой северной стороне, где 9 месяцев в году царит зима, он научился жить в гармонии с окружающим миром. Поэтому автор отмечает, что ему не нужны яркость красок и благоухание цветочных ароматов. Достаточно увидеть «одуванчика шарик пуховый» или же «подорожника твердый клинок», чтобы ощутить то особое волнение, которое испытываешь при встрече с чем-то близким, до боли знакомым и родным. Поэт признается, что простое растение его волнует гораздо больше, чем экзотический цветок-чужестранец. И в этом нет ничего удивительного либо необычного, так как «государство ромашек», раскинувшееся на берегу прохладного ручья, ассоциируется у Николая Заболоцкого с родиной, суровой, неприветливой, но, вместе с тем, такой близкой и восхитительно прекрасной.

На лесной опушке, вслушиваясь в журчание ручья и вдыхая аромат полевых трав, автор готов лежать часами, «запрокинув лицо в небосвод». Ведь родная земля дает ему силы и делится своей мудростью, которую раньше автор с пренебрежением отвергал, не видя очевидной связи между людьми и природой. Однако с годами, ощущая себя частью этого удивительного мира, Николай Заболоцкий начинает понимать, насколько ошибался, отказываясь от того, что принадлежит ему по праву. И новые знания, открывающиеся перед автором, не отдаляют его от окружающего мира, а, наоборот найти в нем свое подлинное место и научиться слышать шелест листьев, шум ветра и журчание воды.

Более того, Николай Заболоцкий признается, что бесконечный мир, открытый перед ним, словно страницы увлекательной книги, готов поделиться своими секретами. Поэт отмечает, что мог бы бесконечно долго лежать и думать «думу беспредельных полей и дубрав». Этой фразой автор подчеркивает, что ощущает свое единство с природой, мыслит ее критериями и понятиями. Поэтому он может подметить каждую мелочь и деталь, которые вызывают целую гамму чувств и дают то удивительное ощущение полноты жизни, так свойственное творческим натурам.

Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.
Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки.
Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».