Какие чувства вызывает стихотворение пороша еду. тихо. слышны звоны под копытом на снегу. только серые вороны расшумелись на лугу. заколдован невидимкой, дремлет лес под сказку сна. словно белою косынкой повязалася сосна. понагнулась, как старушка, оперлася на клюку, а под самою макушкой долбит дятел на суку. скачет конь, простору много. валит снег и стелет шаль. бесконечная дорога убегает лентой вдаль.

Читая это стихотворение перед глазами сразу представляется зима, Есенин хорошо передал в данном стихотворении зимние пейзажи России.Он называет зиму невидимкой, которая постаралась и принарядила все в лесу - повязала на сосну косынку, отчего та стала похожа на старушку, превратила дорогу в белую ленту, звенящую под копытами. Зимой в лесу все превратилось в сказку, точнее в сказочный сон. Заложник этого сна весь лес. И валит снег, он застилает все белой шалью, окутывает всю землю. Как радостно и весело на душе в такую пору.

С каждым днем становятся все дальше от нас героические и трагические годы Второй мировой войны. Сколько людей погибло в ней? Сколько семей лишилось любимых отцов и сыновей? Сколько женщин трудилось от зари до зари, изготавливая оружие, продукты питания, вещи первой необходимости? Трудно ответить точно. Легче сказать, что в войне участвовала вся страна, от мала до велика, все старались , внести хоть какой-то вклад во всеобщую победу.

    В нашей семье бережно хранят и передают память о событиях Великой Отечественной войны. Мой прадед Сотников Андрей Филиппович также воевал,  но не дожил до счастливого мая 1945 года. Родился он 11 апреля 1910 году. 1941 году началась Великая Отечественная война, и мой прадедушка добровольцем ушёл на фронт, вступил в бой уже 15  августа 1941г. в Смоленской области.  В1941 году проходило Смоленское сражение, в котором советские войска проявили неимоверное мужесто и отвагу. Прабабушка Сотникова Пелагия Даниловна получила письмо, что ее супруг пропал без вести 6 июня 1942 году. Благодаря поисковой группе мы узнали, что прадед похоронен в Смоленской области, Кашанском районе, д.Чурилово. Ему было всего лишь 32 года. Я горжусь своим прадедом. Ведь и его отвага и смелость выиграть эту войну.

Алегоричний образ коня Шептала (за оповіданням Володимира Дрозда "Білий кінь Шептало")

Шкільний твір

 

В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.

Объяснение: