Где спрятано 15 слов связанных с книги материал для письма страны найди их читай и по горизонтали и по вертикали

Бамбук Камень БУк Пир Шелк Воск Рим Город Египет Кит Китай Русь ШАр БЕРЕСТА

Среди русских писателей первым поэтом-романтиком, органично воспринявшим и развившим традиции нового литературного направления, несомненно, следует назвать В. А. Жуковского. Одним из излюбленных жанров этого поэта была — жанр, весьма популярный в средние века. — это поэтическое произведение, в основе которого лежит сюжет исторического, фантастического, фольклорного, бытового характера. В средние века пели под аккомпанемент музыкальных инструментов.

В поэзии Жуковского четко прослеживается связь с песенной традицией Средневековья: русского романтика мелодичны и музыкальны. Творчество Жуковского также тесно связано с творчеством европейских романтиков: большинство сюжетов заимствовано из произведений Ф. Шиллера, И. В. Гете и других известных авторов. Однако вольный перевод или переработка какого-либо произведения Жуковским привносили в индивидуальное восприятие и переживания русского поэта, подчас раскрывая новые стороны того или иного сюжета.
Тема человеческой любви и взаимоотношений с Богом повторяется и в другой Жуковского — «Людмила», которую можно назвать двойником «Светланы». Сюжеты обеих схожи, ведь автор написал их на основе одного и того же материала. Однако Людмила, в отличие от Светланы, ропщет на Бога при вести о гибели жениха. Поэтому и утащил ее мертвец в свою могилу — раз девушка сочла Бога своим врагом, она утратила защиту от мрачного могущества зловещих сил. Идея практически та же, что и в «Светлана» — человек должен смиренно принимать то, что посылает Бог, не лишая себя свыше собственной гордыней и ропотом.

Козацьке прислів’я говорить: «Коли всім народом дмухнути, то ураган буде!» Саме з такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знов наш український народ «дмухнув» в сторону зла, фальші, лицемірства.

Тарас Шевченко знав, що непоборним нашим бажанням було звільнення нас від єгипетської язви неволі, мечем Архангела Михаїла. Самі ми боялися взяти до своїх рук холодне залізо й ним розрахуватися за свої кривди, здобуваючи волю. Цей страх – це не було фізичне безсилля, а страшне духовне рабство, якого Шевченко ніколи не визнавав, постійно з ним боровся й лікував від нього нашу народну душу.

Шевченко знав і бачив, що ми вмираємо рабами не тому, що ми слабкі фізично, а тому, що ми захворіли духовно, бо думали, як раби. А рабів навіть Бог не може визволити. «Рабів до раю не пускають!» — такі заклики часто лунали на Майдані і вже вкорінилися у свідомості українців. Такими закликами, патріотичною атмосферою кожен українець змінився, переборов у собі нечисть, став добрішим. Кожен усвідомив, що нас всіх об»єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа.

Наступникам великого Кобзаря вже не грозить тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, в пам’яті сяють їхні очі; на сторожі кожного українця долею випадку стоять наші захисники. З кожною кулею, яка зупиняла чиєсь серце, з кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху ми ставали більш мужніми, сильнішими. Щоправда, заплатили зависоку ціну. Просимо своєї чистою безмежною українською душею у Бога заступництва…