Чем напоминает сказка а.с пушкина сказку жуковского

Ткм что в обоих сказках царевна засыпает надолго, но потом появляется принц, целует ее, она одивает. И живут они долго и счастливо. А вообще сначала сказку написал Жуковский, Пушкин услышал ее, ему понравилось и он решил написать похожуюю на эту.

Білий Кінь 

Починаючи з давніх часів, люди прагнули відрізнятись один від одного. Представники різних країн носили національні костюми, завдяки яким українця можна було легко відрізнити від німця, француза, грека тощо. Зараз одяг — більш стандартний, хоча є безліч в створити собі неповторний стиль. І це особливо стосується підлітків, адже саме в цьому віці нам хочеться виразити себе, підкреслити свою унікальність гаючи за натовпом, можна побачити абсолютно різних людей: дівчат із рожевим волоссям у широченних штанях або фарбованих блондинок у міні й чоботях на «шпильках»; юнаків у чорному, з пірсингом на обличчі або милих «лялькових» хлопчиків із пишними кучерями в майже жіночому одязі... їх помічаєш у першу чергу, бо вони виділяються на загальному тлі. А з кого ж складається решта? З «сірої маси»? Адже є люди, які, навпаки, не хочуть, щоб їх помічали, звертали на них увагу, тому намагаються злитися з іншими, бути як усі.

Звичайно, все це стосується не тільки одягу. Головне в людині — її внутрішня сутність. Оригінальність світобачення, несхожість на інших у поведінц життя, — все це є ознаками нестандартних особистостей, яких, на жаль, дуже часто не розуміють оточуючі. А те, що не розуміють, як правило, засуджують. Як наслідок — самотність, конфлікти, комплекси. Тому нерідко такі «незвичайні» люди або замикаються в собі й живуть у власному внутрішньому світі, або стають звичайними, пересічними, розуміючи, що так — легше.

Приклад особистості, яка втратила свою індивідуальність під впливом повсякденного життя, показаний на алегоричному образі білого коня Шептала в однойменному оповіданні В. Дрозда. Вирвавшись із неволі, він відчув смак свободи, радість, піднесення... Але це тривало лиш мить. Потім кінь подумав і вирішив, що таки краще залишити все як є, прикинутися сіреньким і покірненьким. Навіщо виділятися? Адже з цього ніякої користі — навпаки, самі проблеми!

Таких «шептал» зараз дуже багато в нашому суспільстві. І це породжує лицемірство, пристосуванство, байдужість до чужого горя. Як приклад: майже у кожному класі є учень, якого зневажають і дражнять «ботаніком» просто за те, що він гарно навчається, є розумнішим за інших. І більшість ніколи не заступиться за нього у випадку якогось серйозного конфлікту, тому що ніхто не хоче виділитися з натовпу і нажити собі зайвих неприємностей. На жаль, подібних прикладів можна навести багато.

Кожен із нас — по-своєму неповторний. Адже, як відомо, на світі нема абсолютно однакових людей. І, звичайно, цікавіше жити серед неординарних, яскравих особистостей, які не бояться мати власну думку, стиль, відрізнятися від інших. Тому не слід губити кращі риси свого характеру, щоб ніхто не подумав нічого зайвого. Від цього в першу чергу буде гірше нам самим!

Честь, совесть и пошлость... Ложь, предательство и чистая невинность... Именно эти понятия занимают все мысли, именно над этим задумываешься, ко гда читаешь роман М. Булгакова “Мастер и Маргарита”. Эти понятия вечны. Они актуальны в любое время, независимо от моды или от века, как сама жизнь. В каждом человеке есть что-то хорошее, доброе, и это хорошее и есть Бог, который обязательно существует в душе каждого независимо от того, верующий он или нет. Роман “Мастер и Маргарита” — это, в моем понимании, отражение нашей жизни, в которой сплетены вера и неверие, добро и зло, борьба между такими библейскими понятиями, как свет и тьма, хорошее и плохое. Булгаков в романе показал свое восприятие новозаветной истории, применив ее понятия, ее суть к современности, к тем годам, в которых он жил. 
    По моему мнению, стержнем всего романа, одним из главных его направлений является проблема вины и расплаты за вину. Эта проблема стоит перед каждым персонажем книги, как и перед каждым человеком, а найти ответы, решения этой проблемы можно опять же в романе, в его новозаветной части. Но в мире созданного Булгаковым романа не существуют карающей силы: расплата за вину заключена в самой вине. Вина и расплата совместимы. 
    Это очень хорошо видно на примере великого прокуратора Иудеи. Образ Понтия Пилата сложен, он видоизменяется на протяжении всего романа. 
    Иешуа предстает перед Понтием Пилатом, олицетворяющим римское право в Иудее. Но правитель Иудеи болен и слаб. Он скорее пленник, чем хозяин во дворце Ирода. Болезнь его — символ душевной целеустремленности, бедности, тревоги. В то утро, когда Пилату предстоит встреча с Иешуа, он страдает от приступа “непобедимой ужасной болезни, от которой нет средств, нет никакого Страда ния сделали Пилата открытым к восприятию великого духовного события, каким станет для него встреча с Иешуа. 
    В течение допроса происходят возможные для прокуратора события: соотношение судьи и обвиняемого нарушаются, они как бы меняются местами. Но Иешуа не судит Пилата, а как “великий врач”, стремится избавить его от физических страданий, принести ему душевное исцеление. И впервые Пилат столкнулся с недоступной его пониманию нравственной силой. Его жизненный опыт и мировоззрение сопротивляются речам доброго “философа” — и все же Пилат незаметно для себя меняется. Меняется его духовный облик, перед Понтием Пилатом возникает выбор: либо прокуратор обвиняемого, нарушив закон и свои обязанности, либо отправит на крест “ни в чем не повинного безумного мечтателя и врача”. В дальнейшем Пилат уступит первосвященнику и согласится отпустить “жалкого разбойника” Варравана, предав казни Иешуа. 
    И тоже неотвратимо, как распятие Иешуа, пришло “бессмертие” для Пилата, расплата за вину. В “ненавистное бессмертие” он унесет свою тоску от сознания того, что “он чего-то недоговорил с осужденным, а может быть, чего-то недослушал”. 
    Пилат Булгакова и в “бессмертном” жаждет продолжения диалога с Иешуа. И в том счастливом сновидении, которое подтвердило, что “казни не было”, он и Иешуа спорят о чем-то очень сложном и важном, причем ни один из них не может “победить другого”. 
    Освобожденный Мастером Пилат стремительно бежит по лунной дороге к тому, кто ждёт его