Подготовьте рассказы о действующих лицах романа " капитанская дочка"- пугачёве, швабрине, гриневе, маше, савельиче.написать сочинение по плану план: 1.место героев в системе образцов произведений 2.первая встреча с героем 3.поступки героев(самый главный поступок) 4.отношение героя с другими героями произведения 5.вывод.цитаты по рассказу

Эпиграфом к повести «Капитанская дочка» А. С. Пушкин поставил
пословицу «Береги честь смолоду» . Именно такой наказ дает
отец главного героя своему сыну, Петру Андреевичу Гриневу, отправляя
его на военную службу. Несмотря на юношеское легкомыслие
и неопытность, Гринев сумел остаться верным отцовскому завету
даже во время трагических событий Пугачевского восстания.

Благородство Петра Гринева проявлялось и в малом и в большом.
По дороге к месту службы он по наивности проигрался человеку, с которым только познакомился. Никакие уговоры Савельича броситься победителю в ноги с простить долг не заставили Гринева сделать это: проигрался — отдавай.
О чести Петр Гринев помнил даже в тех случаях, когда за нее можно было поплатиться жизнью. Это подтверждает случай с дуэлью. Причем здесь Гринев сражается не за свою честь, а за честь любимой девушки. Простить Швабрина, бесстыдно порочащего Машу Миронову только потому, что она отказала ему, Гринев не мог. Честь дворянина и благородного человека не позволяла молодому человеку сделать это. Можно возразить, что Швабрин тоже был дворянином. Но в этом и ответ: быть благородным, поступать по велению совести — удел не только дворян, сословие здесь не имеет значения, здесь важно воспитание, атмосфера, в которой растет человек.
А атмосфера в доме Гриневых была как нельзя более подходящей для того, чтобы из Петруши вырос высоконравственный человек. Мальчику было с кого брать пример. Пушкин от лица Савельича на первых страницах повести знакомит нас с нравственными установками рода Гриневых: «Кажется, ни батюшка, ни дедушка пьяницами не бывали; о матушке и говорить нечего...» . Такими словами воспитывает старый слуга Петра Гринева, который впервые напился и вел себя недостойно.
Швабрин — полная противоположность Гриневу. То, что понятие чести незнакомо этому человеку открывается уже в сцене дуэли: используя замешательство Гринева, связанное с окриком Савельича, Швабрин наносит ему удар. Честь для Швабрина ничто по сравнению с жизнью. Чтобы себя от смерти, он запросто становится на сторону Пугачева, бывшего противника, и без сожаления готов вершить суд над теми, кто еще недавно был ему если не товарищем, то сослуживцем и добрым знакомым.
Машу Швабин любит, однако это чувство далеко от благородства: используя свое положение завоевателя, а ее — сироты, он бесстыдно и грубо принуждает девушку стать его женой.
Совсем по-другому ведет себя в истории с Пугачевым Гринев.
Сначала он мужественно идет на смерть, потом честно признается Пугачеву, что не разделяет его взглядов.
Эту прямоту, еще больше, чем благодарность за старую услугу, оценил крестьянский предводитель и помиловал Гринева.
Благородные чувства Гринева проявились и в эпизоде ареста.
Петр не хочет впутывать в историю с Пугачевым Машу Миронову, он слишком ее любит, поэтому и не называет имени девушки.
А ведь поступи он иначе, ссылки могло и не быть.

Билини — епічні речитативні пісні, які в княжі часи виконували в Україні народні співці-музики.

Билини поділяються на героїчні (більшість з яких і входить у київський цикл), соціально-побутові та новелістичні. Найдавніші відрізняються деталізованою епічною розповіддю обсягом близько 300 і більше віршових рядків. Епічна розповідь під гру на гуслях або без інструментального супроводу розгортається реченнєвими колонами, які є самостійними структурами чи сполучаються в більші віршові сегменти (нерідко - дворядкові) згідно із завершенням думки. Характерним для билин є тонічний вірш зі складочисловою основою 5+5, зі семискладовими групами, без чітко визначених акцентів.

Внаслідок монгольської навали в XIII—XIV ст. билини були занесені скоморохами в далекі, окраїнні землі княжої держави, поширилися на Уралі й у Сибіру. В Україні на зміну цьому старовинному епосу прийшли козацькі думи, пісні, легенди про боротьбу з турками, татарами та польськими загарбниками в XVI—XVII ст. У билинах виділяють кілька циклів: багатий міфологічними мотивами дохристиянський (про богатирів Микулу Селяниновича, Святогора, Вольгу Всеславича, які відображають мотиви переказів про київських князів Олега й Ольгу); київський (з центральним образом князя Володимира, в якому поєднано риси Володимира Великого і Володимира Мономаха; про Іллю Муромця, який названий ще Муровцем, чернігівського богатиря, могила якого зберігалася в Києво-Печерській лаврі ще в XVII ст., про Олешка, який відомий у думі як Олексій Попович, Добриню тощо); волинсько-галицький (про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Козарина, Дуная та ін.); новгородський (про Василя Буслаєва, Садка та ін.); казково-новелістичний (про Гліба Володієвича, Соловія Будимировича (Гудимировича), Хотіня Блудовича, Івана Годиновича та ін.). У билинах фігурують Київ, Чернігів, Галич, Новгород та ін. міста Київської Русі, відображена боротьба з кочівниками — «невірною силою»[3].

Історія жанру

Билинні наспіви дуже подібні до плавної, співучої народної мови. Основа їх музичної побудови — короткі поспівки, що повторюються багато разів. Билини виконували спокійно й наспівно один або кілька співців у супроводі гуслів або інших інструментів[5].

Фольклористика минулого, зокрема післяреволюційного періоду, розглядала билини як виключно російський народний епос. Але ж насправді в найдавнішому тематичному циклі билин розповідається про події, що відбувалися в стольному граді Києві, центральною постаттю яких був Володимир Красне Сонечко (звідси й назва «Володимирський цикл»). У билинах, оповитих міфологічними домислами, гіперболізацією величі й сили героїв, ідеться про київських богатирів, захисників Києва від ворожих нападників на Русь (Калина, Батоги (Батия), Кудреванка, Мамая) і просто від поган. Серед головних персонажів виділяються київські богатирі: Ілля Муромець, тіло якого, за згадкою оршанського старости Филона Кміти Чорнобильського, начебто поховане в Софії Київській; Добриня - дядько Володимира Святославовича, мудрий порадник князя, його мажордом; богатир-хлібороб, орач Микула Селянинович; Олешко Попович, який перемагає поганина Тугарина-Змія; галицький князь Чурило Пленкович, Іван Годинович, Михайло Потик та Дунай. У билинах розповідається про їхні родові справи та державні діяння. Виникнення перших билин пов’язують не лише з Києвом, але й із Черніговом, Володимиром (на Волині), Галичем. Південну традицію билин зафіксовано і серед донських та кубанських козаків. До них вона перейшла внаслідок пізніших переселенських міграцій.

Термін билина у 30-40-х роках XIX століття запровадив російський фольклорист Іван Сахаров. Він запозичив його зі «Слова о полку Ігоревім». Слово былина у цій поемі означає «билиця», «бувальщина».

Маючи зв’язок з давніми літописними творами, билини перекидають місток до героїчних дум. В Україні билини побутували до початку XVII ст., після чого, як вважає більшість учених, їх було витіснено думами. В Україні залишки билинних сюжетів збереглися в українських героїчних казках про Добриню, Іллю Муромця, шелудивого Буняка, Котигорошка, Тугарина-Змія, а також у колядках. На цьому наголошували також О. Потебня, М. Драгоманов, Ф. Колесса, М. Плісецький. У другій половині ХІХ ст. в Суразькому повіті Чернігівської губернії записано билину «Севрюк». Майже ідентичну за текстом билину зафіксовано в Полтавській губернії. Билину «Голубина книга» (про створення світу) з пережитками язичницьких вірувань було записано ще в 1834 році в с. Осташки (тепер – Хмельницької обл.). Початок рецитації на таку саму тему зафіксовано в 1968 році в Карпатах, у с. Космач Івано-Франківської області від літньої жінки Гафії Костюк (1902 року народження).

или́на (стари́ни) — жанр героїчного епосу. Билинні сюжети створені переважно в часи Київської Русі. Здебільшого билини прославляють подвиги народних героїв та богатирів і своїм сюжетом пов'язані з Києвом та князем Володимиром. Головні центри билинного епосу — Київ, Чернігів, Галич (давній) і Новгород Великий. Билини мають реальну історичну основу, прототипами героїв могли бути реальні історичні особистості, сюжети із життя яких протягом тривалого часу обросли надзвичайними дивними рисами[1].

Найбільш популярними є билини про Іллю Муромця, Добриню Микитича та Олексія Поповича. Більшість билин була записана наприкінці 18-19 ст. на півночі Російської імперії, в Україні билинні сюжети збереглися в інших фольклорних жанрах. Зокрема, відомі українські народні казки про Іллю Муромця[2], думи про Олексія Поповича, пісні про Джурила[1].