Какие сюжеты , образы появляются в главе " пьяная ночь"?

Народ возвращается после ярмарки по домам. Все пьяные, "народ идет и падает, как будто из-за валиков картечью неприятели палят по мужикам". Какой-то мужик закапывает свою поддевку, уверяя, что хоронит свою матушку. Два крестьянина тащут друг друга за бороды. В канаве бабы ссорятся: у кого дома хуже. Каждая говорит, что у нее. "Без ругани, как водится, словечко не промолвится, шальная, непотребная, слышней всего она!" Странники видят Веретенникова, того, что пьяному мужику башмаки купил для внучки. Тот говорит: Умны крестьяне русские, Одно нехорошо, Что пьют до одурения, Во рвы, канавы валятся — Обидно поглядеть! Один из присутствующих мужиков, Яким, возражает ему: Нет меры хмелю русскому. А горе наше мерили? Работе мера есть? Вино валит крестьянина, А горе не валит его? Работа не валит? ... У каждого крестьянина Душа что туча черная — Гневна, грозна, — и надо бы Громам греметь оттудова, Кровавым лить дождям, А все вином кончается. Мужики рассказывают Веретенникову о Якиме Нагом, который "живал когда-то в Питере, а угодил в тюрьму: с купцом тягаться вздумалось! Как липочка ободранный, вернулся он на родину и за соху взялся". Однажды накупил сыну картиночек, развесил их по стенам и "сам не меньше мальчика любил на них глядеть". Однажды деревня загорелась. У Якима было "за целый век накоплено целковых тридцать пять". Вместо того чтобы деньги, Яким начал снимать со стен картинки. Деньги сплавились в комок, за который скупщики предлагали потом всего одиннадцать рублей. А картинки Яким повесил и в новую избу. Яким подтверждает рассказ. Остальные с Якимом соглашаются: Пьем — значит, силу чувствуем! Придет печаль велика, Как перестанем пить! Работа не свалила бы, Беда не одолела бы, Нас хмель не одолит! Идут молодцы, поют песню "про Волгу-матушку, про удаль молодецкую, про девичью красу". Под песню расплакалась "молодушка одна", что она у мужа ревнивого на привязи, что он пьяный на возу храпит, но и во сне ее сторожит. Пытается спрыгнуть с воза, но муж "привстал — и бабу за косу, как редьку за вихор!" Странники вспоминают о собственных женах, грустят по ним, хотят побыстрее узнать, кому "живется весело, вольготно на Руси", и вернуться домой. 

Объяснение:

Слово о полку Игореве" — шедевр древней литературы, произведение, проникнутое нежной и сильной любовью к родине, было открыто в начале 90-х годов XVIII века. Рукописный список "Слова" был найден известным любителем и собирателем русских древностей графом А.И. Мусиным-Пушкиным в сборнике, поступившем из Ярославля, из Ярославского монастыря. Граф заинтересовался находкой и принялся изучать текст. Он показал рукопись своим друзьям — директору Московского архива Коллегии иностранных дел, историку Н.Н. Бантыш-Каменскому и его А.Ф. Малиновскому. В качестве консультанта был привлечен известный историк и писатель Н.М. Карамзин. По совету Карамзина и Малиновского Мусин-Пушкин решил опубликовать текст. В 1800 году "Слово" было издано. Это стало большим событием в литературной и культурной жизни русского общества начала XIX века. Сразу же началось интенсивное изучение и освоение памятника. Рукопись "Слова" вскоре погибла во время московского пожара 1812 года вместе со всем собранием рукописей Мусина-Пушкина и его библиотекой.

"Слово о полку Игореве" посвящено походу князя Игоря Святославича Новгород-Северского, предпринятому им в 1185 году Анализа человеческих чувств, психологических состояний, "душевного развития", безусловно, не найти в "Слове", поскольку это явление стилей эпического и монументального историзма. Однако психологизм "Слова" очевиден. События, образы, природа передают оттенки различных психологических состояний и ощущений. Это и тяжелые предчувствия обреченности, вызванные зловещим предзнаменованием: встревожены звери, птицы, тревога распространяется к Волге, Приморью, доходит до Тмутаракани. Туга наполняет ум, печаль течет, тоска разливается. Природа в "Слове" скорбит и тревожится; вой волков, лай лисиц, клекот орлов сменяется картинами долго меркнущей ночи, погасшей зари, замолкнувшего щекота соловья. И снова в предчувствии поражения русских воинов появляются кровавые зори и черные тучи, идущие от моря, мутно текущие реки и подземные стуки, символизирующие движение несметных сил половцев. Эти чувства сменяются патетическим призывом автора к объединению, затем лирическим умиротворением и, наконец, радостным и торжественным финалом. По верному замечанию Д.С. Лихачева, в "Слове" соединяются "идеи-эмоции", "идеи-чувства", "идеи-образы".

Эмоциональность также присуща самим событиям и самой природе. И побег Игоря из плена, и светлая, полная поэзии скорбь Ярославны, смягчающая боль утраты и поражения, и "золотое слово", и вещий сон Святослава, и личная тема Игоря, его переживания, и, наконец, многообразие проявлений авторского чувства любви к Родине: тревоги и тоски, горечи и гордости, нежности и радости — все это, сливаясь воедино, создает эмоциональный фон "Слова".

Большое место в "Слове" отводится изображению исторических лиц. Игорь, Всеволод, все "Ольгово храброе гнездо" пользуются у автора нескрываемой симпатией. Все они показаны как лучшие представители современного поколения князей, как храбрые воины, посвятившие себя борьбе с "погаными" и защите родины.

Объяснение:Формування вулиці розпочалося на поч. ХІХ ст. після ліквідації Чернігівської фортеці та перетворення Чернігова на губернський центр. До того про існування будь-яких магістралей на території сучасної вулиці повідомляє опис 1766 р., складений Мусієм Бочком, де подається наступна інформація:У 1805 р. місту був наданий новий план регулярної забудови, за яким передбачалося прокладання вулиці вздовж колишнього північного валу фортеці. Планувалося, що з південного боку вулиці з'явиться Міський бульвар, тож забудова тут була визначена лише одностороння.

У кінці ХІХ ст. вулицю було названо Бульварною, а в 1911 р., у зв'язку з візитом до міста імператора Миколи II, перейменовано на Царську — нею імператор добирався до будинку цивільного губернатора на обід.

Після встановлення у місті радянської влади вулицю у 1919 р. назвали на честь німецького економіста та протагоніста робітничого руху Карла Маркса.

У 2001 р. магістралі було повернуто історичну назву Преображенської.

Початкові номери вулиці — будівлі XI–XVII ст., що становлять основні об'єкти Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній Преображенський собор (за назвою якого найменовано вулицю; нині — діючий храм УПЦ (МП)), Борисоглібський собор та Чернігівський колегіум (експозиційні площі та дирекція заповідника).

На поч. ХІХ ст. зводиться будівля для Чернігівської губернської креслярні. Споруда була пошкоджена під час Німецько-радянської війни, проте відновлена у 1950-х з надбудовою додаткового поверху. Нині тут розміщуються один із департаментів Чернігівської ОДА та редакція газети «Чернігівські відомості».

Наразі, крім будівлі креслярні, збереглась лише одна споруда, що становила дореволюційну забудову північного боку вулиці — будівля Парафіяльної школи (кін. XVIII ст.) на розі з Гончою, де знаходились свого часу Ланкастерське чоловіче училище (1847), Чернігівська громадська бібліотека та музей Чернігівської Губернської вченої архівної комісії.[2] У 1918 р. тут розміщувався штаб Єврейського червоногвардійського загону під командуванням Н. Івельмана та А. Гутмана.

У 1884 р. було створено Гімназичну площу, яка своєю північною стороною впиралася у вул. Преображенську. 20 березня 1895 р. М. Зюковим тут біля будівлі Чернігівського Губернського Дворянського зібрання було встановлено електричний ліхтар на 1200 свічок.

30 серпня 1897 р. на Міському бульварі було урочисто відкрито та освячено два перші пам'ятники в історії Чернігова: погруддя імператорів Олександра ІІ та Олександра ІІІ, виготовлені майстернею художнього лиття «Morand» в Санкт-Петербурзі скульптором М. Поповим за проєктом академіка Р. Марфельда. Після революційних подій 1917 р. пам'ятники було демонтовано. На постамент від знятого погруддя імператора Олександра ІІ у 1921 р. було встановлено погруддя В. Леніна, виготовлене з бетону скульптором Г. Неродою — це був перший післяреволюційний пам'ятник у Чернігові.

18 травня 1926 р. вийшла постанова РНК УРСР про створення архітектурно-історичного заповідника для збереження пам'яток Чернігова. На виконання постанови архітектором О. Касьяновим було розроблено проєкт перепланування Міського бульвару в рамках вулиці Карла Маркса для потреб новоствореного Міського парку та музейного містечка.

У 1926–1941 та 1946–1967 рр. на початку вулиці на території Міського парку стояв пам'ятник В. Леніну, а 1928 р. на постамент від знятого погруддя імператора Олександра ІІІ було встановлене погруддя М. Фрунзе (під час війни зруйноване, відновлене 1947 р. за проєктом А. Карнабіди. Демонтоване 14 жовтня 2014 р

Наприкінці 1930-х рр. на розі з сучасним просп. Миру за проєктом інженера І. Ковальова було зведено багатоквартирний чотириповерховий Будинок вчителів у дещо ускладненому стилі конструктивізм. Під час війни споруда постраждала, проте була відновлена з деякими перебудовами.

У роки Німецько-радянської війни 90% забудови вулиці з північного боку було знищено. Сучасна забудова — результат повоєнного відновлення міста.

21 серпня 2009 р. біля будівлі Чернігівського колегіуму було відкрито пам'ятник гетьману Івану Мазепі (скульптор Г. Єршов) а 2 жовтня 2012 р. біля Борисоглібського собору — пам'ятник князю Ігору Ольговичу (скульптор К. Саркісов). 22 вересня 2017 року в рамках проєкту «Легенди, міфи та історія Чернігова в скульптурах» на перехресті вулиць Преображенської та Музейної було встановлено скульптурну інсталяцію «Чернігів – місто легенд» або так званий «клубочок», який на думку авторів символізує багату історію містА