Вчем заключается аллегория и мораль басни листы и корни

Листы показуют какие они красивые, но если бы не корни, то такой красоты бы у них не было.

Поэма А.Т. Твардовского «Василий Теркин» - свидетельство истории. Сам писатель был военным корреспондентом, ему была близка военная жизнь. В произведении видна четкость происходящего, образность, точность, что заставляет нас по-настоящему поверить поэме.
    Главный герой произведения – Василий Теркин – простой русский солдат. Само его имя говорит об обобщенности его образа. Он был близок солдатам, был одним из них. Многие даже, читая поэму, говорили, что настоящий Теркин есть у них в роте, что он сражается вместе с ними. Образ Теркина имеет также и народные, фольклорные корни. В одной из глав Твардовский сравнивает его с солдатом из известной сказки «Каша из топора». Автор представляет Теркина находчивым солдатом, умеющим найти выход из любой ситуации, проявить ум и смекалку. В других главах герой представляется нам могучим богатырем из старинных былин, сильным и бесстрашным. 
    Что же сказать о качествах Теркина? Все они, безусловно, достойны уважения. Про Василия Теркина легко можно сказать: «он в воде не тонет и в огне не горит», и это будет чистой правдой. Герой проявляет такие качества, как смелость, отвага, мужество, а доказательство тому – такие главы, как «Переправа» и «Смерть и воин». Он никогда не унывает, шутит (например, в главах «Теркин-Теркин», «В бане»). Он показывает свою любовь к жизни в «Смерти и воине». Он не дается в руки смерти, противостоит ей и выживает. И, конечно, в Теркине присутствуют такие качества, как великий патриотизм, гуманизм и чувство воинского долга. 
    Василий Теркин был очень близок солдатам Великой Отечественной войны, он напоминал им их самих. Солдаты с нетерпением ждали выхода газет с новыми главами поэмы, писали Твардовскому с благодарностью и преданностью. Теркин вдохновлял солдат на подвиги им в годы войны и может даже, в какой-то степени, война была выиграна благодаря ему.

Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша.

Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав

Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.

А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про до , кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.

Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.

Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.

Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.

Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.

Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.

Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.