Написать сочинение по картине левитана исака золотая оснь

Сочинение по картине Левитана "Золотая осень"

Сочинение по картине И. И. Левитана "Золотая осень".
Березовая рощица... Тихая лесная река... Задумчивая сказка Левитана.
Художник любил осень. При одном только взгляде на залитые золотом леса его сердце начинало радостно биться. Он мечтал о том, как перенесет на холст увиденное чудо природы. И вот волшебство в красках. Картина "Золотая осень". На левом берегу реки - золотая березовая роща, играющая всеми оттенками оранжевого и желтого цветов. А справа, у самого берега, стройная одинокая красавица-березка. Трогательно тоненькая, хрупкая, так и кажется, что под первым резким порывом осеннего ветра надломится ее ствол, упадет в холодную реку и понесется, понесется.
А полянки по берегам реки еще не успели пожелтеть. И где-то вдали виднеется ярко-зеленое поле. Оно отчетливо выделяется на фоне золота осени, слово отголосок лета.
Но небо над березами уже темно-синее, потемнела вода в реке, побурели камыши. И все неразлучные березки-сестрички на первом плане уже почти потеряли листву. Это говорит о том, что осень вступила в свои права.
Есть в этой картине какая-то загадка. Солнца на небе не видно. Но все проникнуто светом, теплом, березовая роща сияет золотом, как сотни солнц. И в то же время на правом берегу реки свет теряется. Все словно замерло в ожидании холодов. Чувствуется, еще немного, и осенний вихрь разрушит эту трепетную, нежную красоту. И вспоминаются строки А. С. Пушкина: "Унылая пора! Очей очарованье!"

В рассказе «Бежин луг» Тургеневым описаны пятеро героев: Федя, Павлуша, Ильюша, Костя и Ваня

Объяснение:

Главными героями рассказа Тургенева "Бежин луг" являются пять крестьянских мальчишек, рассевшихся вокруг ночного костра. Мальчишки пасли лошадей ночью из-за дневной жары. Каждого из героев автор описывает совсем слегка, а рассказываемые ребятами истории читателю самому дополнить это описание.

Федя - стройный четырнадцатилетний мальчишка с тонкими и красивыми чертами лица. Его семья считалась богатой среди крестьян. Он был лучше одет, да и в общении ставил себя повыше других.

Павлуше двенадцать, он смелый, находчивый и умный мальчик. У нео светлые и торчащие во все стороны волосы, а в поведении заметна некоторая неуклюжесть.

Илюше тоже двенадцать. По одежде автор делает вывод, что Илюша тоже из обеспеченных крестьян. Единственное, что мы узнаем о его внешности - это лицо с прищуром.

Костя - тщедушный десятилетний паренек. Его лицо было усеяно веснушками, и на нем выделялись большие черные глаза.

Младшим бы Ванюша, ему десять. На протяжении рассказа он почти все время лежал, укрывшись рогожей, и молчал.

Вот

"Мислю, отже існую”. Декарт був впевнений у тому, що цю тезу ніхто і ніколи не зможе спростувати тому, що вона фіксує найперший момент у діяльності розуму, а поза розумом та розумністю не існує ніякого пізнання. Але що ж принципово нового дає нам ця теза? Сама по собі – майже нічого, проте згадаємо шлях до неї: спочатку ми рухалися в сфері знання непевно, без надійних засад, але ось прийшли до незаперечного положення. Тепер нам не лишається нічого іншого, як знову повернутись до предметів та змісту підданих сумніву знань, але тепер наш рух стає принципово інакшим, оскільки ми маємо надійний відправний пункт, абсолютний орієнтир, а тому рухаємося впевнено, дотримуючись до того ж сформульованих раніше вимог до методу істинного пізнання. Ввівши свою тезу “Мислю, отже існую”, Декарт вперше визначив умову, за якою людина може постати у визначенні суб’єкта пізнання: для цього в самій собі людина повинна віднайти дещо, що спродуковане нею самою і що потім постає вихідним пунктом для будь-яких інших кроків пізнання. Виголосивши тезу “Cogito”, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Дехто вважає, що ця теза була вимушеною в епоху, коли атеїстичні погляди все ще були неможливі, проте сам Декарт міркував інакше: він вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування породжена не людським індивідом, а більш високим розумом. Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.