Найдите в сказке традиционную концовку?

Сью – подруга Джонсі, разом вони знімають кватриру. Сью також художниця, разом з подругою вона ділить свої незгоди та радощі. Їх дружба більша, ніж просте товаришування, бо кожна здатна на самопожертву заради іншої. Життя не занадто добре до дівчат, вони змушені брати замовлення на малюнки заради грошей, які потрібно сплачувати за помешкання, їжу та інші людські потреби. Проте їх мізерних заробітків ледве вистачає на те, щоб сплачувати рахунки. Тому тяжка хвороба Джонсі є для дівчат нелегким випробуванням, адже грошей на ліки немає, і немає можливості їх заробити. Джонсі вимушена залишитися без медичної до , віч-на-віч із хворобою, користуючись лише дружньою підтримкою своєї подруги Сью та старого художника Бермана.

Джосі:

А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок».

«Тоді скажи мені, коли закінчиш,- заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя,- бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти — дедалі нижче й нижче — як один з отих нещасних, виснажених листків».

“—    Я була поганим дівчиськом, — сказала Джонсі. — Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх — хотіти вмерти.”

Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв’язували її з подругою і всім земним»

После уроков Сережа зашел в школьную библиотеку, чобы подобрать материал для доклада. Время было позднее. В здании, кроме библиотекаря, никого не было. В поисках нужного материала мальчик добрался до самых дальних стеллажей.

Было очень тихо, и поэтому Сережа вздрогнул от неожиданности, когда услышал какой-то стон, который доносился сверху. Мальчик прислушался: звук повторился. Сережа взял неподалеку стоящую стремянку и взобрался наверх. Здесь никого, кроме пылящихся и старых учебников, не было. Они и разговаривали.

- Кто стонет? - спросил один из них.

- Это я, - еле лежащая в углу полки под обильным слоем пыли изрядно потрепанная книга, в которой Сережа не сразу узнал учебник русского языка.

- Тебе плохо?

- Да, но я не всегда был таким, - тяжело вздохнул учебник и начал свой рассказ. - Вспоминаю свою первую встречу с учениками. Я был совсем новеньким, лощеным, еще пахнущим типографской краской. И ученик, которому я достался, был мне под стать: прилежный, аккуратный, добросовестный. Я радовался успехам своего симпатичного хозяина и не заметил, как пролетел учебный год. Все летние каникулы пролежал в томительном ожидании начала учебных занятий.

И вот наконец наступило первое сентября, и я оказался в руках своего нового хозяина с радостным желанием ему познать много нового и интересного. Но, к моему великому сожалению, я попал в руки невежи и неряхи. Он издевался надо мной: бросал, загибал страницы, делал на них всевозможные пометки. Дни тянулись мучительно долго. Я с нетерпением ждал каникул, чтобы отдохнуть от своего горе-хозяина. За последующие годы я побывал в разных руках. Были и хорошие ребята, и плохие. Но во мне уже не было той первоначальной гордости за себя. Я много вытерпел: и били меня, и трепали, пока не превратился я в груду макулатуры, никому не нужной, заброшенной на эту пыльную полку, - снова тяжело вздохнув, закончил свой печальный рассказ учебник русского языка.

- Подожди хоронить себя, ты еще послужишь ребятам, - сказала рядом лежащая книга.

Сережа взял учебник с полки и стряхнул с него пыль. Мальчик принес книгу домой, подклеил страницы, починил переплет, стер все ненужные пометки и, аккуратно обернув, отнес учебник в библиотеку.