Сценарий сказке три бабочки чтобы можно было вставить в начало сказки

В одном необыкновенно волшебном и сказочном лесу, в ночь, когда травы и цветы наполняются лунным светом, из коконов на Дереве Насекомых, родились три бабочки. Одна из них была красного цвета, другая зеленого, а третья-желтого. Им было суждено сыграть главные роли в предстоящей, увлекательной истории  жизни Сказочного леса.
 Ну ,вот можно примерно так начать, дальше -уже фантазию включать и вперед!

Дон кіхот і санчо панса порівняння дон кіхот і санчо панса — головні герої роману сервантеса. про героїв роману сервантеса можна впевнено сказати, що вони різні. вже з першого погляду впадає у вічі різниця у зовнішньому вигляді героїв: дон кіхот високий та худий, верхи на коні, а санчо панса — маленький, кругленький, верхи на віслюку. дон кіхота зображено у динаміці: він підвів руку, ніби хоче закликати нас до чогось, а у правій руці тримає довжелезного списа. його зброєносець — спокійний і обережний. на малюнку пікассо герої зображені гротесково, пародійно. усього декілька штрихів — і ми бачимо довготелесого дон кіхота на своїй шкапі, товстенького санчо пансу та маленькі-маленькі, порівняно з героями, вітряки. можливо, вони такі маленькі через віддаленість від героїв, а можливо, це герої набагато сильніші і вищі, ніж усі перешкоди.  дон кіхот і санчо панса характеристика  дон кіхотсанчо панса дон кіхот — бідний ідальго, який зовсім втратив здоровий глузд, без міри начитавшись низькопробних рицарських романів. вигадавши нове ім’я собі, своїй шкапі, знайшовши кумедні старі обладунки, він вирушає у мандри іспанією xvii століття, щоб захищати ображених та пригноблених. його мета благородна і добра, але герой викликає у співвітчизників лише сміх та нерозуміння. дон кіхот живе у своєму вигаданому світі рицарства і не хоче бачити реалій сучасного йому життя. мабуть, через те його добрі наміри часто-густо не , а лише шкодять людям і йому самому. дон кіхот — добрий і справедливий, діяльний та самовідданий. він не потребує визнання інших, бо абсолютно переконаний у своїй правоті    санчо панса — бідний селянин, «багатий на дітей і бідний на статки», який погодився мандрувати із дон кіхотом у ролі зброєносця. він — протилежність своєму господареві майже в усьому. санчо панса погодився на подорож із дон кіхотом лише через обіцянку останнього зробити його губернатором острова, тобто з корисливим мотивів, а не заради ідеї. санчо не вміє читати й писати, проте є втіленням народної мудрості, яка вчить бути обережним і не наражатися на небезпеку без поважної причини. так, власне кажучи, санчо панса і намагається вчиняти, тим більше, що, порівняно із дон кіхотом, він досить боязкий, чого не приховує. ставши «губернатором», санчо панса прагне правити справедливо, як навчав його дон кіхот    як впливають герої один на одного? дон кіхот стає обережнішим, враховує реалії життя, всотує «народну мудрість»    санчо панса захоплений ентузіазмом дон кіхота, стає менш корисливим, більш сміливим, справедливим   

Однажды мы с отцом отправились на охо­ту. это было в начале зимы. на закате возле орехового леса собака наконец-то взяла заячий след. сюда, наверное, ещё на рассвете зверь отправился на лёжку. мы подошли к опушке. собака тотчас скрылась в гуще запорошенных снизу снегом деревьев, оцепенелых в вечерней стуже. —                станешь вот здесь, на дороге, — отец показал на ряды молодых сосёнок, которые полосой протянулись от леса по полю, вдоль бугра. мороз крепчал. он, видимо, сильно ме­шал работать гончей альфе: из чащи редко-редко доносился её певучий голос. «динь! » — точно сильно натянутая струна разрывалась в стылом студёном воздухе. и снова надолго ни звука, ни шороха. стоять на месте, переминаться, утапты­вать под собой снег надоело. к тому же я на­чал замерзать: ноги мёрзли, мороз пробирался за воротник, подкрадывался к телу через ру­кава. отец куда-то скрылся. мне, конечно, было известно, что русак под гончей ходит одним и тем же кругом. «но даже если собака тотчас начнёт гон, — рас­суждал я, — разве успеем мы засветло вы­брать лаз и дождаться на кругу возвращения зверя? » и я зашагал вниз, вдоль опушки. «ай-яй-яй! » — вдруг заголосило, запело, застонало в лесу. это заливалась альфа. сло­мя голову я бросился вверх на взгорок. ко­лючий воздух распирал лёгкие. я стремился снова занять пост, с которого только что мало­душно дезертировал. но не успел: на умятом мною «пятачке» стоял теперь отец. а мгнове­нием позже мимо меня с прижатыми к серо­вато-рыжей шерсти чёрными кончиками ушей во весь опор проскакал на гору лобастый, дол­гожданный русак… пусть живёт!