Потрібен твір на тему : чим мені подобається трагедія ромео і джульєтта

Сюжет драми В. Шекспіра "Ромео та Джульєтта" побудовано на старовинній легенді XIV ст., події якої відбуваються у Вероні у часи герцога, де Л а Скала. Добре знаючи звичаї і побут Італії того часу, автор перетворює епос на драму.

У середньовічній Італії мешканці любили добре попоїсти, влаштовували домашні свята з маскарадами, музикою, танцями. Жінки в родині робили все, але були абсолютно безправними. Чоловіки в побуті мали більше свободи, ніж жінки. Вони жили привільно: танці, полювання, флірт. Старший в роду керує усіма. Свята справа для чоловіків — захист батьківщини і честі роду, а для цього необхідно володіти мечем і шпагою.

Життям Верони правив князь, який був законодавцем і вершителем людської долі. В місті панувала тиша. Порядок підтримувала і церква. Законники-ченці намагались упокорювати життя міщан, їх поважали, їх боялись і шанували.

У родинах Капулетті і Монтеккі, що ворогували між собою, ще шанували родові традиції і звичаї. Нормами поведінки вважались ненависть до ворога роду, бажання йому смерті, помста — кров за кров, смерть за смерть.

Старійшини родин уже і не згадають, через що ворогують, але молодь (Тибальт, Бенволіо, Меркуціо) підтримує ворожнечу. Вона дає молодим можливість вправлятись у фехтуванні. Місто розділено на дві групи — прибічників Монтеккі та Капулетті, котрі тиняються вулицями та шукають нагоду пролити кров.

У сім'ї Капулетті росте донька, Джульєтта, їй лише тринадцять, вона слухняна, весела, любить батьків. Вона кориться традиції і погоджується на одруження з нелюбим Парісом, коли про це просить батько. Але покірність її має межі. Така вона до того часу, доки не зустріла Ромео, доки в її душі не прокинулося світле почуття, яке неминуче встало в суперечність зі звичаями її оточення, волею близьких та рідних.

Спочатку були навіть сумніви. Закохана Джульєтта розчарувалась, коли узнала ім'я Ромео. Але вже під час першої зустрічі з Ромео красуня відповідає йому:

Лишь это имя мне желает зла.

Ты б был собой, не будучи Монтекки.

Ромео, дізнавшись ім'я своєї коханої, подібної до білої голубки у зграї воронів, відчуває грізні ознаки. Але кохання для нього сильніше за смерть.

Здавалось, увесь світ протестує проти закоханих: у двобої з Тибальтом, двоюрідним братом Джульетта, Ромео завдає поразки гаданому родичу. За це його вигнано з міста під загрозою смертної кари. Але брат Лоренцо відгукнувся на прохання молодих: святий обряд вінчання уже відбувся. Розлука гірша за смерть. Джульетта, щоб з'єднатися з Ромео, випиває сонне зілля, ясно розуміючи, що це небезпечно. Найсильніший стимул внутрішнього життя дівчини — відданість коханому, віра в чистоту помислу Ромео. Щастя для неї — у з'єднанні з дорогою серцю людиною.

Дізнавшись про смерть Джульєтти, Ромео поспішає назустріч загибелі, робить усе, щоб піти з життя. І ось фінал прекрасного кохання. Ромео п'є отруту. А Джульетта через три години свого сну приходить до пам'яті, але розуміє, що сталося непоправне, і, вихопивши кинжал з ножен Ромео, заколює себе.

Батьки тільки тепер дізнаються про кохання своїх дітей. Зустрічаються старійшини родин. Настає примирення. Ціною життя юних нащадків сплачено за цей мир. Над тілами загиблих з'єднуються руки Капулетгі і Монтеккі.

Плата за непримиренність, засновану на безглуздих казках стародавніх звичаїв, — смерть п'ятьох молодих, сильних, з гарячою кров'ю людей. їх загибель стверджує нові істини: людські почуття святіші і значніші за вікові забобони.

Але над усім, що сталося, над усіма скорботами та втратами простягається всеохоплююче почуття, в якому змішано захоплення силою та чистотою кохання та смуток через його трагічний кінець.

А до нас дійшли заключні рядки трагедії:

Нет повести печальнее на свете,

Чем повесть о Ромео и Джульетте.

«Человек в футляре», как и два других рассказа чеховской трилогии («Крыжовник» и «О любви»), имеет своеобразное построение: это рассказ в рассказе. Повествование здесь ведется не автором, а героем-рассказчиком, причем каждый из трех персонажей (ветеринар Иван Иванович, учитель гимназии Буркин, помещик Алехин) является то слушателем, то повествователем, то действующим лицом. Таким образом, они как бы обмениваются жизненным опытом.В центре каждого произведения из «маленькой трилогии» описан какой-либо один случай, но рассказ о нем построен так, что дает автору возможность проследить целую историю жизни человека и, более того, создать обобщенное представление о характере современной Чехову жизни вообще.Рассуждая о людях-отшельниках, прячущихся в свою «скорлупу», как рак или улитка, Буркин рассказывает об учителе греческого языка Беликове, с которым он когда-то работал в гимназии. Человек этот отличался тем, что всегда, даже в хорошую погоду, выходил в калошах, с зонтиком и в теплом пальто на вате. Не только свои вещи (часы, перочинный ножик, карандаш) Беликов хранил в чехле; казалось, что и себя он стремился спрятать в футляр, подальше от людей.Реальная жизнь недоступна чеховскому герою: глаза его всегда скрыты темными очками, уши заложены ватой. Такой человек, к тому же еще и прячущий лицо в воротник пальто и всегда приказывающий извозчику поднять верх экипажа, просто не может видеть реальности.Даже в гимназии учитель Беликов преподавал древние, уже мертвые, языки: греческий и латынь. По точному наблюдению Буркина, они «были для него в сущности те же калоши и зонтик, куда он прятался от действительной жизни».Таким образом, герой чеховского рассказа сознательно создал вокруг себя некий футляр, оболочку, которые отделили бы его от людей, защитили бы от внешних влияний.Учитель древних языков и мысль свою заключил в такой же футляр, предпочитая не знать далее того, что указано в распоряжениях и циркулярах начальства. Примечательно, что Беликов хорошо понимал лишь те документы, в которых что-либо запрещалось. Ведь если нельзя, например, выходить на улицу после девяти часов вечера, то размышлять не о чем: «запрещено — и баста!». А вот в разрешениях и позволениях всякого рода виделась «футлярному» человеку некая двусмысленность, беспокоил его здесь элемент сомнения. Именно тогда он, покачивая головой, говорил: «Оно, конечно, так-то так, все это прекрасно, да как бы чего не вышло».

ответ:

я уверен, что проблема, поднятая островским, актуальна и сегодня. многие родители не хотят воспринимать своих детей, как личностей. для них важно, чтобы их дети думали, как они и повторяли их поступки. отец и мать считают, что они вправе решать, где их ребёнок будет учиться, с кем он должен дружить и т.д.

читая «грозу», я испытывал двойственные чувства. с одной стороны, меня потрясала точность передачи образов эпохи. потрясающе яркая и злобная кабаниха. островский чётко передал контраст образа, главным пороком которого является лицемерие. с одной стороны она набожная и готовая всем , этакая самаритянка, с другой стороны, в условиях она ведёт себя как тиран. на мой взгляд, это страшный человек. кабанова полностью раздавила своего сына тихона. он представлен в пьесе в виде жалкого, существа, не вызывающего никакого уважения.

с другой стороны, меня потрясла безысходность ситуации, в которой оказалась екатерина, чистая и светлая женщина. в душе она сильна, так как воспитана не в традициях общества города калинова. она противопоставлена обществу, устоям, которые, как монолит стоят на пути её свободы.