М.и.цветаева.“сказки матери„ кто главные

главные герои повести  — прелестная молодая актриса сонечка голлидэй, девочка-женщина, подруга и  наперсница цветаевой, и  володя алексеев, студиец, влюблённый в  сонечку и  преклоняющийся перед цветаевой. огромную роль играет в  повести аля  — ребёнок с  удивительно ранним развитием, лучшая подруга матери, сочинительница стихов и  сказок, вполне взрослый дневник которой часто цитируется в  «повести о  сонечке». младшая дочь ирина, умершая в  1920 году в  детском приюте, стала для цветаевой вечным напоминанием о  её  невольной вине: «не  уберегла». но  кошмары московского быта, продажа рукописных книг, отоваривание пайками  — все это не  играет для цветаевой существенной роли, хотя и  служит фоном повести, создавая важнейший её  контрапункт: любовь и  смерть, молодость и  смерть. именно таким «обтанцовыванием смерти» кажется героине-повествовательнице все, что делает сонечка: её  внезапные танцевальные импровизации, вспышки веселья и  отчаяния, её  капризы и  кокетство.

сонечка  — воплощение любимого цветаевского женского , явленного впоследствии в  драмах о  казанове. это дерзкая, гордая, неизменно самовлюблённая девочка, самовлюблённость которой все  же ничто по  сравнению с  вечной влюблённостью в  авантюрный, идеал. инфантильная, сентиментальная и  при этом с  самого начала наделённая полным, женским знанием о  жизни, обречённая рано умереть, несчастливая в  любви, невыносимая в  быту, любимая героиня цветаевой соединяет в  себе черты марии башкирцевой (кумира цветаевской юности), самой марины цветаевой, пушкинской мариулы  — но  и  куртизанки галантных времён, и  генриетты из  записок казановы. сонечка и  беззащитна, но  её  красота победительна, а  интуиция безошибочна. это женщина «пар экселянс», и  оттого перед её  обаянием и  озорством пасуют любые недоброжелатели. книга цветаевой, писавшаяся в  трудные и  страшные годы и  задуманная как прощание с  эмиграцией, с  творчеством, с  жизнью, проникнута мучительной тоской по  тому времени, когда небо было так близко, в  буквальном смысле близко, ибо «недолго ведь с  крыши на  небо» (цветаева жила с  дочерьми на  чердаке). тогда сквозь повседневность просвечивало великое, всемирное и  вневременное, сквозь истончившуюся ткань бытия сквозили его тайные механизмы и  законы, и  любая эпоха легко аукалась с  тем временем, московским, переломным, накануне двадцатых.

в  этой повести появляются и  юрий завадский, уже тогда щёголь, эгоист, «человек успеха», и  павел антокольский, лучший из  молодых поэтов тогдашней москвы, романтический юноша, сочиняющий пьесу о  карлике инфанты. в  ткань «повести о  сонечке» вплетаются мотивы «белых ночей» достоевского, ибо самозабвенная любовь героя к  идеальной, недосягаемой героине есть прежде всего самоотдача. такой  же самоотдачей была нежность цветаевой к  обречённой, всезнающей и  наивной молодёжи конца серебряного века. и  когда цветаева дарит сонечке своё самое-самое и  последнее, драгоценные и  единственные свои кораллы, в  этом символическом жесте дарения, отдачи, сказывается вся неутолимая цветаевская душа с  её  жаждой жертвы.

а  сюжета, собственно, нет. молодые, талантливые, красивые, голодные, несвоевременные и  сознающие это люди сходятся в  гостях у  старшей и  самой одарённой из  них. читают стихи, изобретают сюжеты, цитируют любимые сказки, разыгрывают этюды, смеются, влюбляются… а  потом кончилась молодость, век серебряный стал железным, и  все разъехались или умерли, потому что так бывает всегда. 

 

Порівняльна характеристика образів Ахілла та Гектора

Твір розміщено в твір з літератури 6 клас від Tvir в Вторник 23 ноября

Перш ніж ми почнемо осмислювати кульмінаційний епізод поеми «Іліада» — «Двобій Ахілла і Гектора», простежимо за повним текстом, що передувало поєдинку, як готувались до нього герої. Почнемо з Гектора. Гектор людяний. Він ні разу косо не глянув на Єлену, а це ж вона винна у всіх бідах троянців, не дорікнув їй гірким словом. І до брата свого Паріса, винуватця Троянської війни, він не відчуває ненависті. Він досадує на недолугість та зніженість Паріса й кидає йому в обличчя гіркі докори. Але варто Парісові визнати його, Гектора, правоту й просити пробачення, як гнів Гектора охолоджується, і він готовий вже усе простити Парісу. Він люблячий чоловік і батько.

Таким є Гектор. І ось настав його останній час. Охоплені панікою троянці тікають у місто, поспіхом закривши ворота, вони забувають про Гектора. Він один залишається за стінами міста, один перед величезним скупченням ворогів. Здригнулося серце Гектора, і злякався він на мить Ахіллеса! Те, що Гектор спочатку тікає від могутнього Ахілла, аж ніяк не свідчить про його боягузтво, просто на Олімпі ще остаточно не вирішена доля героїв. Ще не настав час їм боротися. За бігом героїв гають зі стін обложеного міста усі троянці, серед яких ми бачимо Пріама, Гекторового батька, що вмивається гіркими слізьми, й усі боги дивились на них. Добросердий Зевс співчуває Гекторові й уже був готовий визволити його з біди, але втручається Афіна й нагадує володареві Олімпу, що здавна доля накреслила людям «печальну смерть». І Зевс прискорює криваву розв’язку…

Як життя людей, так і вчинки богів, за уявою стародавніх греків, знаходились в руках Долі. І Зевс не може їй опиратись, він також виконує те, що йому визначено Долею — вирішувати питання життя і смерті людей, кидаючи жереб на терези.

У словах Гектора немає зневаги, зверхності. Він звертається як рівний до рівного. Ахіллес же виявляє повну зневагу до супротивника ___ «Гекторе клятий», «як між вовками й ягнятами згоди ніколи не буде»(з ким себе асоціює Ахілл?), гнів і «сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!» рухають Ахіллом (хіба він сам менш лютий, ніж Гектор?)

Як епічний автор, Гомер намагається не висловлювати відкрито ні співчуття, ні давати оцінку діям і словам героїв, він все пов’язує із волею богів. Але нехай уже не без броні, не без слави загину, Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»

Для Гектора — «Там лиш, де кості ключиці поєднують шию з плечима, Горло біліло, найшвидше душі там сягає загибель… «Для Ахілла єдиним його вразливим місцем була п’ята.) Чи знав Гектор про слабке місце Ахілла? Чому тоді він не скористався цим знанням? Визначеною була в цьому поєдинку саме смерть Гектора, і він, це розуміючи, все одно зустрічає свій останній час лицем до свого супротивника.

Можливо, тому, що поєдинок Ахілла з Гектором виглядав би жахливим убивством, оскільки перед ним троянець поставав абсолютно незахищеним, беззбройним, вразливим.
Гадаємо, що головна провина Ахілла полягає у втраті почуття міри. У давніх греків існувала одна із найважливіших заповідей і життя, і мистецтва — почуття міри. Будьяке перебільшення, будьякий вихід за межі міри обертається бідою Ахілл постійно порушує кордони. Він надміру любить надміру ненавидить, надміру гнівається, ображається, здійснює помсту. Вірогідно, у цьому й полягає його трагічна провина. Він нетерпеливий, дражливий, нестримний у своєму роздратуванні. Навіть найближчий до нього Патрокл побоювався запальності Ахілла та його гнівливості.

І Гектор, і Ахілл — кращі з кращих серед учасників Троянської війни Обидва сильні, мужні, витривалі, істинні воїни, прекрасно володіють всіма видами тогочасної зброї. Не випадково Гомер по черзі називає їх «богорівними» Проте головною відмінністю є надзвичайна людяність порядність Гектора та надмірна гнівливість і жорстокість Ахілла.

Федя, мальчик четырнадцати лет, "был стройный мальчик, с красивыми и тонкими, немного мелкими чертами лица, кудрявыми белокурыми волосами, светлыми глазами и постоянной полувеселой, полурассеянной улыбкой. он принадлежал, по всем приметам, к богатой семье и выехал то в поле не по нужде, а так, для забавы" у павлуши "волосы были , черные, глаза серые, скулы широкие, лицо бледное, рябое, рот большой", но в то же время чувствуется его характер: "глядел он умно и прямо, да и в голосе у него звучала сила". ильюша был совсем другой: "лицо… было довольно незначительно: горбоносое, вытянутое, подслеповатое, оно выражало какую то тупую, болезненную заботливость; сжатые губы его не шевелились, сдвинутые брови не расходились - он словно все щурился от огня". косте было лет десять, "все лицо его было невелико, худо, в веснушках, книзу заострено, как у белки; губы едва было можно различить; но странное впечатление производили его большие, черные, жидким блеском блестевшие глаза; они, казалось, хотели что то высказать, для чего на языке, - на его языке по крайней мере, - не было слов". ваня, мальчик лет десяти, "лежал на земле, смирнехонько прикорнув под угловатую рогожу, и только изредка выставлял из под нее свою русую кудрявую голову. этому мальчику было всего лет семь".