Сравните рассказы честное слово и камилл и учитель

Вот два рассказа Алексея Ивановича Пантелеева: "Честное слово"и "Камилл и учитель" . Хотя их действующие лица разные, да и события, описанные в них, разделяет две тысячи лет, можно сказать, что оба рассказа - об одном и том же. О чести, о верности данному слову.

В одном рассказе - маленький мальчик не ждет и не уходит, потому что дал слово и держит его. Держит, несмотря ни на что. В другом рассказе взрослый человек, учитель, решается на предательство. Он совершает мерзкий поступок: приводит детей осажденного города в стан врага. Предатель надеялся на награду - и, наверное, был очень удивлен, когда древнеримский военачальник Камилл, осаждавший город, приказал связать предателя и велел детям гнать его плетьми в город. Почему же он это сделал? Наверное, потому, что кроме выгоды есть еще и честь. Мало чести взять город благодаря чужому предательству.

Он выходит из  дому и спотыкается…  И падает. Он встал посмотрел и понял он споткнулся об большую ложку и задумался что же сдесь делает ложка?Он пошел за друзьями.Калле привел своих друзей к дому и они начали открывать тайну.Что ж тут делает ржавая ложка?

-Это ложка старая,может кто-то откопал-сказала Ева-Лотте

-Я не знаю,скарее всего это оставил вор…-сказал Калле

Они сидели и дожидались что же будет дальше и тут прибежала маленький щенок и забрал ложку…Калле стало скучно и он ушел домой. Все ушли по домам.

Объяснение:

Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"

Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.

Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."