Мультфильм "снегурочка" 1952 г. отзыв о мультфильме. кратко.

Снегурочку жалко. в мультфильме в хорошем качестве с одноименным названием она вынуждена терять свою жизнь, пытаясь соответствовать людям. смотреть онлайн на то, как она самоотверженно прыгает через костер нельзя без слез.смотреть бесплатно

Необыкновенно красивый мультфильм. потрясающая опера. трогает до  глубины души. до чего же  жаль прекрасную ледяную девушку  —  снегурочку. как  страшно и  пусто жить на  свете, не  зная тепла и  любви.  режиссёр иван иванов  —  вано создал шедевр мультипликации, соединив прекрасную художественную составляющую с  великолепной оперой. мне  странно и  жалко, что  о существовании этой картины я  узнала только сейчас, но  как приятно было открыть это  новое для  себя сокровище, которому в  этом году исполняется уже, страшно сказать, 62  года! поистине, в  стародавние времена творили мастера своего дела, гении. сказочная жизнь мистического народа берендеев, чудеса и  красота  —  всё переливается в  мультфильме подобно драгоценным камням в  ожерелье на  шее снегурочки. песни переливаются словно ручейки в  весеннем лесу. как  тут душе не  встрепенуться, как  не вспомнить о  чём  —  то давно забытом, но  сохранившемся в  памяти предков?жизнь без  любви не  имеет смысла, это  только существование, пустое, холодное. вот  и наша снегурочка сделала правильный выбор, покорившись силе чувств, силе древнего языческого бога ярилы. «люблю или  таю? » красота и  любовь  —  вот гимн этого произведения.

ответ: Да

Объяснение: П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?

Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.

Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.

Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.

ответ: Да

Объяснение: П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?

Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.

Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.

Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.