Проблема воспитания в повести бедная лиза

Проблемы в том что неопытная и даверчивая лиза доаерилась эрасту . для нее это было первая любовь но для эраста жто было 

Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.

Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.

Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.

"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.

Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.

Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.

Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.

Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.

Объяснение:

Вот например

Книг написано очень много и нет ни одного человека в митре, кто прочитал бы их все. Книги — это история и вкусы каждой эпохи. Некоторые из них безнадежно утра- тили свою прелесть, другие — актуальны и читаются с интересом и сегодня. Каждый писатель мечтал писать на века, а вот получилось у него или нет, выясняется в последующих поколениях. Я не могу сказать, что люблю какую-то одну книгу. У меня их много, они разноплановые, одни художественные, другие познавательные. Например "Игра в бисер" Гессе открыла мне совершенно иной мир, наполненный вкусом к познанию, радостью бескорыстного труда, благоговейным отношением к культуре. А повести В. Крапивина навеяли тоску, потому что мне уже не вернуться в детство, не мечтать о бескорыстном друге, потому что мы выросли и стали влюбляться, мы входим в фазу взрослых отношений. И здесь, на смену Крапивину ко мне приходит М. Булгаков. В романе "Мастер и Маргарита" я нахожу сарказм и иронию, которыми наполнен сам, любовь, о которой мечтает каждый; и еще — непередаваемую пушкинскую ноту в диалоге Воланда и Левия Матвея: "Почему же вы не возьмете его к себе, в свет? — Он не заслужил света, он заслужил покой". Это перекликается со словами: "На свете счастья нет, но есть покой и воля... " Если сказать о заветных именах, то это Честертон, Толки-ен, Вудхауз. Я люблю не какие-то отдельные произведения этих авторов, а тот взгляд на жизнь, ту глубокую нравственную и радостную философию, на которой выросли их миры. Добрый сказочник Толкиен, завершающий своих "Хранителей" трагической истиной: "Я должен погибнуть, чтобы Хоббитания жила. " Честертон, знавший, что настоящий социалий "так же не украсть бриллианты, как и египетские пирамиды", но "это человек, который считает, что ваша собственная сажа вам не принадлежит". Честертон всю жизнь, как чумы, бежавший славы и величия, но для истории ставший тем камнем, который будучи поначалу отвергнут зодчими, впоследствии встал во главу угла. Вудхауз, каждым словом преданный своей Великобритании и смертельно оскорбленный ею. Он уехал в США, прожил там всю жизнь, отказавшись приехать даже для того, чтобы принять рыцарский титул. Но в каждой его книге _ светлое солнце английской весны, любимые простодушно-лукавые герои, сражающиеся.. .нет, не со злодеями, а с унылым, расчетливым, холодным и бездушным "взрослым миром". Вечные дети, как дядя Фред, который обожает "расточать радость и свет". Юрий Олеша говорил, что вся история литературы стоит на одной полке. Это значит, что книги — не конкуренты друг другу, они — грани одного мира. Но у каждого есть такой кристалл, через который преломляется все остальное. У меня это Пушкин. Все, к чему стремится развитие человеческой души и разума, уже было сказано либо намечено у него. Пушкин — это всеобъемлющая объективность, мудрость, но при этом согретая сердцем. Это острейший ум и тончайшее поэтическое чувство. Больше всего я люблю прозу Пушкина, его публицистику и его письма. Смешно и неловко после него читать некоторых писателей, скрывающих за многословием скудость мысли и бедность чувств. Я росту сам и растет моя библиотека. Каждая прочитанная мною книга занимает положенное место в моих мыслях и душе. Я честно не могу сказать, какая книга мною особенно любима. Все настолько разнообразно, интересно и неинтересно, что остается пожелать себе долгой жизни, чтобы узнать и изучить хоть крохотную часть мира.
или