Скласти іншу кінцівку для історії сашка та сіроманця

Пройдуть роки. Життя героїв складеться по-різному.

  Дядько Чепіжний впаде у одну з ям, які викопував для звірів. Він теж буде немічний і , можливо, почне співчувати старому вовкові. Настануть спокійні дні для Сіроманця, він житиме у Сашка. Сусіди, бачачи лагідний характер вовка, перестануть боятися його. Галя стане ветеринаром. Вона залишиться працювати у рідному селі. Лікуватиме хворих тварин.

        Сашко вивчиться на лісника. Здійсниться його мрія. Він зі своїм Сіроманцем стане надійним захисником і охоронцем лісу.

Пройдуть роки.Життя героїв складеться по-різному. Дядько Чепіжний у одну з ям, які викопував для звірів.Він теж буде немічним і моливо почне співачувати старому вовкові.Настануть спокійні дні для Сіроманця він же житеме у Сашка.Сусіди бачучи лагіднитй характер вовка, перестануть боятися його.Галя стане ветеренаром.Вона залишиться працювати в рідному селі.Лікуватиме тварин.Сашко стане лісником буде охороняти ліс зі Сіроманцем.

Есть такое мнение, что ради любви человек на многое. Конечно, это хорошо, если любовь подвигла человека на что-то значительное, великое. А если ради любви человек решается на низкое, подлое? Любовь ли это тогда? Чаще всего слово честь мы употребляем со словом совесть. А честь и любовь? Можно ли их связать?

Я думаю, что настоящая любовь человеку сохранить честь, а не идти против своей совести. Рассмотрим это на конкретных примерах. Герой повести А. С. Пушкина «Капитанская дочка» Пётр Гринёв полюбил дочь капитана Миронова Машу. Чтобы защитить её честь, он вызывает на дуэль Швабрина, потому что не мог оставить безнаказанным его наговор. Ради её он без разрешения начальства отправляется в лагерь Пугачёва. Но это не заставляет его идти против своей совести и нарушить понятие офицерской чести. Он прямо Пугачёву говорит, что не признаёт в нём императора и будет воевать против него, потому что присягал императрице. Когда же Гринёва будут судить за самовольный отъезд в стан врага, он не назовёт причину этого, чтобы не запятнать имя своей любимой. Гринёв хорошо запомнил наставление отца: «Береги платье снову, а честь — смолоду». Полная противоположность Гринёва — Швабрин. Он ради своих целей готов на предательство. А женщине, которая ему отказала в любви, подло мстит.

В поэме М. Ю. Лермонтова «Песня про купца Калашникова» тоже поднимаются вопросы любви и чести. Царский опричник Кирибеевич полюбил купеческую дочь Алёну Дмитриевну. Но любовь эта грешна и перед богом, и перед людьми: Алёна Дмитриевна замужем за купцом Калашниковым. Поэтому опричник обманывает царя, прячет чувство от людей. Ночью, как вор, встречает он Алёну Дмитриевну. О её чувствах Кирибеевич не думает, не волнует его и то, что он может разрушить её семью. Обещает опричник Алёне Дмитриевне подарки и богатство. Героиня убегает от него и обращается к мужу за

Чтобы защитить честь своей жены и семьи, решается купец биться в честном бою с царским опричником. Купец одержал победу. А потом признаётся царю в умышленном убийстве, но не говорит причину его. Этим он сохранил честное имя своей жены и не унизил перед царём его опричника. И смерть свою, незаслуженную и страшную, купец принял с честью. Таким утверждал купец победу любви и чести над коварством, низостью и подлостью. А что же Кирибеевич? Выходит, что он погиб ради любви? Хоть и говорил опричник Алёне Дмитриевне о своём чувстве, все его поступки свидетельствуют об обратном. Из-за него погибает купец Калашников, из-за него осталась вдовой Алёна Дмитриевна, из-за него дети Калашникова стали сиротами. А настоящая любовь делает человека лучше, чище. А у царского опричника была не любовь, а обычная страсть. Или, как говорят в народе, «похоть».

Великий русский поэт А. С. Пушкин погибает на дуэли, защищая свою честь и жены. Лермонтов не случайно называет Пушкина «невольником чести». Письмо, которое стало причиной дуэли, оскорбляло честь поэта. Пушкин погибает, но сохраняет свою честь и доброе имя своё и жены.

Следовательно, настоящая любовь пробуждает в человеке все лучшие его качества и сохранить честь, достоинство, доброе имя.

Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою (господарем), відтоді він мав лише одного коня й малий візок. Він упрягався разом із конем і виконував усяку польову роботу нарівні з ним. Іван ніколи не жалів себе, був надзвичайно працьовитим. Десять років чоловік відслужив в австрійській армії, а коли повернувся, то вже не застав батьків живими.
У спадок від батька йому дістався шматок найгіршої в селі землі — на горбі, де жінки копали пісок, і «зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень». Там ніхто не орав і не сіяв, але Іван взявся те робити. Конем підвозив гній до горба, а далі сам його носив у мішку нагору.
Працював так тяжко, що перегнувся в поясі й відтоді весь час ходив схилений, тож на селі його стали кликати Іваном Переломаним. Хоч горб і «переламав» селянина, але кинути його було шкода. Господар обгороджував свою ділянку, обгортав її грудками трави, щоб дощ не змивав гній. Так і провів усе життя на тому горбі (на інших нивах, куплених за гроші, що Іван заробив під час служби у війську, працювали його сини та дружина).
Були в Івана певні дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував (дресирував). То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це тим, що так він звик, коли був наймитом, а потім служив в армії. «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».