Анализ стихотворения ак толстого вновь растворилась дверь на влажное крыльцо.

Произведение, исполненное ликующих, пьянящих предчувствий весны, было написано в разгар зимы 1870 г. Тонкий лирик, автор определил настроение, подвигнувшее к созданию стихотворного текста, как «предвосхищение» будущих перемен, ожидание радостной суеты обновления.
Толстовское творение создано в духе традиций усадебной поэзии, о чем свидетельствуют особенности идейно-образной структуры и позиции героев, лирического «мы». Господский дом и внешний мир — ключевые понятия художественного пространства стихотворения. Атрибутом уюта и тепла, царящего в комнатах, становится зажженный камин. Смысловое наполнение этой детали напоминает аналогичный образ, разработанный фетовской поэтикой, в которой комплекс усадебных мотивов играет лидирующую роль.
Внимательный герой отмечает еще одну, на этот раз оригинальную примету домашнего уюта — тесноту, недостаток свободного пространства. Вынужденное затворничество обитателей усадьбы вызвано холодной погодой, поэтому череда проведенных в комфорте, но скучноватых дней выражена при формулы «тесный мир зимы». Однообразные будни остались в и описанию «жизни иной» посвящена основная часть текста.
В изображении изменений в природе и душе особая роль отводится образу растворяющейся двери. Основанный на бытовой реалии, он становится символом порога, трансформации. Подобно сказочному проводнику, дверь открывает перед лирическим «мы» захватывающую панораму внешнего мира, уводящую из тесных стен зимнего прибежища.
Сначала внимание наблюдателей привлекают ближние объекты. Солнечные лучи удаляют следы ночных заморозков, а теплый ветер, освежающий лицо, рябит воду в лужах. К визуально-осязательным образам добавляется яркий и убедительный звуковой «аргумент», свидетельствующий в пользу перемен, — песня жаворонка. Движимые акустическим ориентиром, герои устремляют взгляд вверх. Лирическое «мы» окончательно избавляется от жестких пространственных ограничений, продиктованных зимними холодами.
Восторженные интонации, появившиеся с темой о «воскреснувшей природе», крепнут во второй части произведения. Интересно, что в финальном эпизоде нарушается единство лирического «мы»: восхищению героя, захваченного картиной обновления, противопоставлена тоска его компаньона, скорее всего спутницы. Печаль подруги не смущает оптимистично настроенного лирического субъекта. Он уверен в исцеляющих возможностях весенних перемен и выражает свое убеждение в форме доброго пожелания.

Історію Київської Русі звичайно починають з 862-го року, але історія її почалася значно раніше. Предки, слов'яни, з'явилися в Європі ще у глибокій старовині. Про те, де слов'яни жили в доісторичну епоху, існують різні думки серед учених

За останній час більшість з них вважає, що у ту віддалену епоху слов'яни жили в південно-західній частині Європейської Росії на південь від річки Прип'ять. Звідти вони по річках рушили в різні боки - на захід, південь і схід.

В кінці IV століття до Р. X. східні слов'яни, відомі тоді під ім'ям антів, вели боротьбу з готами під буттям на чолі свого вождя Божа.

Всі слов'яни у той час були язичниками і жили в окремих селищах.

Таке селище, обгороджене земляним валом і дерев'яними стінами, звалося містом. З міст виділилися: Київ, Новгород, Смоленськ і Чернігів.

Слов'яни ділилися на племена з різними назвами. На чолі племен стояли князі, які вирішували військові і державні питання. Але для рішення особливо важливих адміністративних, законодавчих і судових справ збиралася рада всього народу (т. наз. "віче").

Князь звичайно вибирався народом, і вже в ті часи існували міста-республіки з демократичною формою правління (Новгород, Хлинов, Псков). Свою незалежність ці міста втратили в XV столітті, потрапивши під владу великих князів московських. Потрібно відзначити, що в цей період в Середній і Західній Європі були вольні міста, але вони не займали такої обширної території, як слов’янські міста-республіки. Так, наприклад, Новгородська земля за площею була в два рази більше Франції.

Історію Київської Русі звичайно починають з 862-го року, але історія її почалася значно раніше. Предки, слов'яни, з'явилися в Європі ще у глибокій старовині. Про те, де слов'яни жили в доісторичну епоху, існують різні думки серед учених

За останній час більшість з них вважає, що у ту віддалену епоху слов'яни жили в південно-західній частині Європейської Росії на південь від річки Прип'ять. Звідти вони по річках рушили в різні боки - на захід, південь і схід.

В кінці IV століття до Р. X. східні слов'яни, відомі тоді під ім'ям антів, вели боротьбу з готами під буттям на чолі свого вождя Божа.

Всі слов'яни у той час були язичниками і жили в окремих селищах.

Таке селище, обгороджене земляним валом і дерев'яними стінами, звалося містом. З міст виділилися: Київ, Новгород, Смоленськ і Чернігів.

Слов'яни ділилися на племена з різними назвами. На чолі племен стояли князі, які вирішували військові і державні питання. Але для рішення особливо важливих адміністративних, законодавчих і судових справ збиралася рада всього народу (т. наз. "віче").

Князь звичайно вибирався народом, і вже в ті часи існували міста-республіки з демократичною формою правління (Новгород, Хлинов, Псков). Свою незалежність ці міста втратили в XV столітті, потрапивши під владу великих князів московських. Потрібно відзначити, що в цей період в Середній і Західній Європі були вольні міста, але вони не займали такої обширної території, як слов’янські міста-республіки. Так, наприклад, Новгородська земля за площею була в два рази більше Франції.