Прочитайте эпизод из рассказа В. Тендрякова «Хлеб для собаки».2) Какое место занимает эпизод в произведении? 3) Озаглавьте эпизод.4) Составьте сложный план отрывка. 5) Охарактеризуйте главных и второстепенных героев произведения на основе деталей и цитат из текста. Опирайтесь на дескриптор.Мать давала мне в школу завтрак: два ломтя черного хлеба, густо намазанных клюквенным повидлом. И вот настал день, когда на шумной перемене я вынул свой хлеб и всей кожей ощутил установившуюся вокруг меня тишину. Я растерялся, не посмел тогда предложить ребятам. Однако на следующий день я взял уже не два ломтя, а четыре... На большой перемене я достал их и, боясь неприятной тишины, которую так трудно нарушить, слишком поспешно и неловко выкрикнул: - Кто хочет?! - Мне шматочек, - отозвался Пашка Быков, парень с нашей улицы. - И мне!.. И мне!.. Мне тоже!.. Со всех сторон тянулись руки, блестели глаза. - Всем не хватит! - Пашка старался оттолкнуть напиравших, но никто не отступал. - Мне! Мне! Корочку!.. Я отламывал всем по кусочку. Наверное, от нетерпения, без злого умысла, кто-то подтолкнул мою руку, хлеб упал, задние, желая увидеть, что же случилось с хлебом, наперли на передних, и несколько ног по кускам, раздавило их. - Пахорукий! - выругал меня Пашка. И отошел. За ним все поползли в разные стороны. На окрашенном повидлом полу лежал растерзанный хлеб. Было такое ощущение, что мы все вгорячах нечаянно убили какое-то животное. Учительница Ольга Станиславна вошла в класс. По тому, как она отвела глаза, как с не сразу, а с еле приметной запинкой, я понял - она голодна тоже. - Это кто ж такой сытый? И все те, кого я хотел угостить хлебом, охотно, торжественно со злорадством объявили: - Володька Тенков сытый! Он это!.. Я жил в пролетарской стране и хорошо знал, как стыдно быть у нас сытым. Но, к сожалению, я действительно был сыт, мой отец, ответственный служащий, получал ответственный паек. Мать даже пекла белые пироги с капустой и рубленым яйцом! Ольга Станиславна начала урок. - В раз мы проходили правописание... - И замолчала. - В раз мы... - Она старалась не глядеть на раздавленный хлеб. - Володя Тенков, встань, подбери за собой! Я покорно встал, не пререкаясь, подобрал хлеб, стер вырванным из тетради листком клюквенное повидло с пола. Весь класс молчал, весь класс дышал над моей головой. После этого я наотрез отказался брать в школу завтраки.​

ответ: на этой картине мы можем наблюдать двух людей: внука(возможно) и дедушку. Они разговаривают на какую-то интересную для них тему, и судя по всему внук задал вопрос и дед отвечает.На заднем фоне мы видим дом, на пороге которого стоят люди, которых не пускает мужчина средних лет. Слева (для нас) мы видим большое развесистое дерево, на котором осталось мало жёлтых листов. Это значит что сейчас на картинке осень. Одет дедушка в тюбетейку,пиджак,военные сапоги и штаны. Мальчик одет в клетчатую черно-красную рубашку, джинсы с ремнем и в кеды.

Объяснение: получилось немного длинновато, но зато развернуто

Алегоричний образ коня Шептала (за оповіданням Володимира Дрозда "Білий кінь Шептало")

Шкільний твір

В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.

Объяснение: