Напишіть твір-роздум за прочитаними творами та власними уявленнями «Яким я уявляю майбутнє людства

ответ:Я думаю так , извини за почерк

Объяснение:

Яким я уявляю майбутнє людства.

Я думаю,що майбутнє людства буде дуже цікавим та яскравим. Сьогодні людина має багато з того,про що ще 20 років тому вона не могла б й подумати. Через 20 років таких речей буде ще більше. Єдине,що нам залишається робити-це думати про сьогодні та створювати собі краще майбутнє!

В майбутньому цікаво розглянути і модифікацію самої людини.Як відомо, людське тіло не є досконалим. Воно піддається старінню,різним хворобам,тощо. Якщо допустити,що людство може позбутися такої проблеми,то можна уявити собі появу нової форми людини. Така людина буде жити вічно,швидше за все,не буде мати неомеженої репродуктивної функції і буде мати у своєму складі роботизовані елементи.

Крім того,така людина буде наділена можливістю змінювати свою зовнішність,структуру власного тіла,отримувати необхідні знання та риси характеру виключно за власним бажанням.

Людині завжди цікаво замислитись про майбутнє,помріяти про те,що коли-небудь буде або зробити власне припущення щодо цього.

Говорячи про сьогодення, сьогоднішні тенденції, які можуть мати серйозні і далекі наслідки щодо майбутнього, я можу виділити декілька з них.

По-перше, мені здається, що найцікавіше питання про те, чи буде держава продовжувати існувати як інститут,чи вона зникне з лиця землі назавжди, поступившись місцем більш досконалій формі співжиття людей. Варто зауважити, що держава вже не є такою ж ефективною, але все-таки поки що вона необхідна. Але я думаю, що її остаточне зникнення неминуче. Коли це відбудеться, люди, швидше за все, об’єднаються за якимись індивідуальними ознаками, при цьому їх приналежність до груп або колективів буде мобільною, вони зможуть змінювати свою приналежність часто і послідовно.

Ця книга мені дуже , тим що там дуже цікавий сюжет,описані незвичайні пригоди.ця історія 11- річної дівчинки поліанни яку після смерті батьків забирає на виховання тітка з " почуття боргу" . з атмосфери батьківської любові і глибокої віри в бога дівчинка потрапляє у світ правил і заборон. але вона не сумує і своїм умінням радіти усьому що трапляється їй в житті , спочатку дивує ,а потім змінює життя всіх жите лів маленького містечка. ще за життя батько навчив її однієї гри- вміти радіти всупереч усьому.

Я стою у вечного огня… Январь 2012 года. Наша семья в Москве. Мы принесли букет красных гвоздик. Я почему-то очень волнуюсь. Здесь какое-то особенное место: ты вдруг начинаешь осознавать, сколько людей отдали свои жизни за нашу Родину, за нас, детей, внуков, правнуков. Пожилая женщина плачет,  мужчина встаёт на колени, у мамы на глазах наворачиваются слёзы, и я тоже плачу. Чувство огромной невозвратимой потери вдруг охватывает мою душу. Я понимаю, что все павшие на войне – это мои родные люди. Помню, что именно так я тогда почувствовала. Эта война была моя, и это я потеряла своих близких друзей. Вечный огонь и чувство невосполнимой утраты отныне стали неразрывно связаны для меня и живут в моей душе.

И сегодня, когда я стал(а) взрослее почти на три года, когда в мире произошли трагические события, которые напрямую связаны с мои чувства остались неизменными, быть может, они стали только острее.

Читая книги, изучая историю, посещая музеи, я узнавала все больше о солдатах Великой войны. Кажется, не хватит и целой жизни, чтобы охватить все события, узнать обо всех героях.  28 миллионов погибших, среди них ещё тысячи и тысячи неизвестных… Поисковые отряды до сих пор на местах сражений находят останки безымянных солдат, возвращают нам их имена и подвиги. Чтобы родственники павших могли прийти на могилу, чтобы вся страна поклонилась героям. Война постоянно напоминает нам о себе то найденным на дне озера самолётом, то танком, вытащенным из болота, то неразорвавшимися бомбами и снарядами, вырытыми при подготовке котлованов для новостроек. Не только памятники и обелиски, рассыпанные по всей нашей стране, как звезды по небу, не только Вечные огни в каждом городе и селе, но и эти страшные находки войны вопиют: «Не забывайте, какой ценой заплачено за вашу мирную жизнь!»

Я знаю, что память о войне и неизбывная боль утрат живут в каждой семье. Великая Отечественная война не обошла стороной ни одного человека. Солдаты, вернувшиеся домой живыми, потеряли на войне многих друзей-однополчан. Бывало и так: всех родственников угнали в Германию, или фашисты расстреляли близких во время оккупации, или семья погибла от голода, или канула в вечность в концлагерях. Кажется, что память об этой войне записана уже в моих генах. Почему мне так понятны и близки молодые ребята-лётчики из фильма  Л. Быкова «В бой идут одни  старики»? Почему я никак не могу смириться с их гибелью? Почему пронзает сердце смерть девчонок из повести Б. Васильева «А зори здесь тихие…»? Почему писатели продолжают писать книги, а режиссёры продолжают создавать фильмы о войне, которая закончилась семьдесят лет назад?

Я думаю, что ответ содержится не только в том, что скорбь по павшим не позволяет нам забыть эту страшную войну, но и в тех трагических событиях, которые происходят в наши дни.

Объяснение: