Найти все художественные средства в стихотворении: Город Курск на веков гряде, Неподкупный и непокорный, На железной залёг руде, Глубоко застывши корни. Он в овчине густых садов, В рукавицах овсяных пашен. Не боится ничьих судов. Никакой ему враг не страшен

отметь мой ответ как лучший отметьте Объяснение:Город Курск на веков гряде,

Неподкупный и непокорный,

На железной залёг руде,

Глубоко запустивши корни.

Он в овчине густых садов,

В рукавицах овсяных пашен.

Не боится ничьих судов.

Никакой ему враг не страшен.

Н. Асеев.

Больше тысячи лет стоит

На слиянии рек мой город.

Он и славен, и знаменит,

Он силён и красив, и молод.

Жаль, зима уж совсем не та.

Да и лето не то, что в детстве.

Умножается красота,

Где я бегал по малолетству...

Посадил три берёзы дед,

Когда внук у него родился.

И особенным был рассвет,

Когда я в первый раз влюбился.

Этот воздух дарил мне жизнь,

Эти реки давали силу.

Говорил я себе:"Держись!",

Когда жизнь по волнам носила.

Мне опора - твоё плечо,

Когда я далеко от дома,

И горит душа горячо,

Среди улиц летя знакомых.

Только жизнь никого не ждёт,

Как бы зтого ни хотелось.

Суждено мне идти вперёд.

Дай мне силу,

И дай мне смелость!

Внешностью Степана Петровича, простого рудничного рабочего, талантливого и работящего, природа не обделила. Недаром он понравился Хозяйке Медной горы. Она ему, "большому и тяжёлому" велела тихо ступать, чтобы ящерок не подавить. Видимо, и ростом был высок, и фигурой статен. И глаза зеленью отливали.

Был Степан не робкого десятка. Хоть и тушевался при Хозяйке, а виду не подал, отказался на ней жениться, потому что невесту Настеньку любил. Не испугался и рудничному приказчику передать хозяйкины слова, чтобы он с её прииска убирался подобру-поздорову. А когда барин заказал сделать из малахитовой глыбы столбы резные, то Степан настоял, чтобы тот ему и Настеньке вольную дал. Так, благодаря сильному и настойчивому характеру, Степан из крепостных стал свободным.

Нещодавно я прочитав(а)

один з найвизначніших у світі літературних творів — роман Мігеля Сервантеса "Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський". Мене вразив образ головного героя роману.

Збіднілий гідальго з Ламанчі, начитавшись романів, уявив себе доблесним лицарем, назвав себе Дон Кіхотом, а свою шкапу благородним і милозвучним йменням Росинант, обрав дамою серця просту дівчину з сусіднього села Аль-донсу Лоренсо, вигадавши їй милозвучне ім'я Дульсінея Тобоська. І як личить доблесному лицарю, Дон Кіхот Ламанчський "приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа" та й "поїхав блукати світами кінно й оружно", "поборювати всілякого роду кривди".

На перший погляд, Дон Кіхот здається диваком. Він прагне нищити несправедливість у світі, але майже всі його справи, всупереч добрим намірам, обертаються проти нього або проти тих людей, яких він захищає. Перша ж подорож новоспеченого лицаря закінчилась тим, що його побили. Хлопця-підпаска, за якого вступився Дон Кіхот, наказавши відпустити хлопчину й заплатити йому сповна, хазяїн одразу ж після від'їзду лицаря, забив до півсмерті. Каторжники, яких звільнив благородний гідальго, опинившись на свободі, побили його камінням та обібрали. Та Дон Кіхот не переймається через те, що у нього забрали речі, — він журиться, "що люди, яким він стільки добра робив, такого накоїли йому лиха". У нього добре серце. Він завжди залишається вірним своїм ідеалам. Дон Кіхот не може навіть уявити собі, що хтось може не дотримати свого слова. Лицар Сумного Образу прагне зробити життя кращим. Він фантазер. Навколишній світ він бачить крізь призму поезії.

Мені дуже симпатичний образ доблесного лицаря Дон Кіхота. Якби не було на світі таких людей, наше життя було б набагато біднішим.