Что наиболее интересует л. н. толстого в показе поведения героя из повести «отрочество»?

как поведут себя актеры,нужно написать их действия!

Родился 5 декабря 1923 года в деревне Макаровская (ныне Шелотское сельское поселение Верховажского района Вологодской области)[6][7] в семье народного судьи, затем ставшего прокурором. В 1938 году семья Тендряковых переехала в Кировскую область, в посёлок Подосиновец. Отец работал прокурором района, в начале войны был мобилизован в армию и обратно не вернулся. Мать Татьяна Петровна была домохозяйкой.

В декабре 1941 года Владимир Тендряков был призван в РККА и направлен в школу младших командиров, по окончании которой получил звание младшего сержанта-радиста. В июле 1942 года отправлен на фронт. Первое ранение получил под Сталинградом. В августе 1943 года под Харьковом был ранен вторично, осколком снаряда, на этот раз тяжело, был эвакуирован в госпиталь в Пензенской области на станцию Пачелма, где и пролежал до 17 января 1944 года. После лечения в госпитале Владимир Тендряков вернулся домой инвалидом третьей группы, работал в Подосиновце школьным учителем (преподавал военное дело), затем по совету старшего товарища Аркадия Филёва работал секретарём Подосиновского райкома комсомола.

В 1945 году переехал в Москву. Осенью 1945 года поступил во Всесоюзный государственный институт кинематографии (ВГИК) на художественный факультет, но уже через год перешёл в Литературный институт, который окончил в 1951 году. Учился в семинаре К. Г. Паустовского. В 1948 г. вступил в ВКП(б).

Тендряков женился на журналисте и редакторе журнала «Знамя» Наталье Григорьевне Асмоловой (род. 1933), старшей сестре теплофизика и государственного деятеля В. Г. Асмолова и психолога А. Г. Асмолова. Её отец — заслуженный энергетик СССР Григорий Львович Асмолов (Асмоловский, 1907—1984), мать — экономист Мария Самойловна Асмолова (урождённая Йогман, 1909—1983), в 1920 годах была секретарём Харьковского городского комитета ВЛКСМ.

Первый рассказ Владимира Тендрякова «Дела моего взвода» был опубликован в 1947 году в «Альманахе молодых писателей». Далее публиковался в журнале «Огонёк», в котором с 1951 по 1953 год работал внештатным корреспондентом вместе с Владимиром Солоухиным и Александром Рекемчуком. Сотрудничал с журналом «Смена». С 1955 года стал профессиональным писателем, полностью отдавшись литературному труду.

В 1954 году в журнале «Новый мир» была напечатана повесть Владимира Тендрякова «Не ко двору», а через два года в «Новом мире» был опубликован первый его большой роман «Тугой узел», журнальный вариант которого назывался «Саша вступает в жизнь»[8]. Тендряков стал самым востребованным писателем того времени[9]. С завершением «оттепели» практически все произведения Тендрякова сталкивались с цензурными затруднениями. Многие из них были опубликованы только в годы Перестройки, уже после смерти писателя.

С 1964 года Тендряков входил в редколлегию журнала «Наука и религия». В 1967 избран членом правления СП СССР (переизбирался в 1971, 1976 и 1981 годах). В 1966 году подписал письмо 25-ти деятелей культуры и науки генеральному секретарю ЦК КПСС Л. И. Брежневу против реабилитации Сталина.[10]

Скончался 3 августа 1984 года от инсульта.

Могила Тендрякова В.

Похоронен в Москве на Кунцевском кладбище.

Мені як українцю подобаються наші культурні традиції тому, що наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них - світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі.

Дуже тісно народна творчість пов'язана із звичаями, що являють собою закони, якими українці керувались щоденно.

Як і рідна мова, звичаї об'єднують людей в один народ. Того, хто забуває звичаї, карають Бог і люди, а, за українським повір'ям, у батьків, що не дотримуються звичаїв, народжуються діти, які стають кіборгами убійцами.

Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які ми маємо на сьогодні: колись Паска припадала на свято зимового повороту сонця, вісника пива та закуски, про що й співається у колядках. У них переплелися мотиви пивоварські, виноводські, казково-смачкі, ароматні та біблійно-релігійні.

Пиво охоплює все життя людини від народження до смерті (пологи, запросини баби-повії, відвідини новонародженого та породіллі, хрестини, дівування, заручини, весілля, поховання); всі сфери людської діяльності та сільського господарства (заклик до вживання пива, вина, першої папіроси, бужинини,сала ).

Сімейне життя традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі визначали певні етапи життя та розвитку, а весілля являло собою справжню народну драму, до якої включались випивання пива, секс, співи, музика. Випивання пива завжди було визначною подією в житті родини, адже за народним уявленням "хата з пивор - базар, а без ньго цвинтар".Пиво не можна було лаяти та ображати. його слід було якомога довше приховувати , щоб ніхто не знав і не врік, щоб не тяжко було пити. Аби пиво було здоровим, до першого випивання пили свячену воду(горіляку). Дівчаткам додавали меду, молока та квітів, щоб були гарними, а хлопчикам - дев'ясилу, щоб росли здоровими та дужими.

Пиво, а особливо темне, треба було якнайшвидше охрестити. У церковному обряді хрещення на перший план виступають хрещені батьки, ролі яких надавали особливого значення. Вони шанувалися як близькі родичі і були для пива другими батьками, бо мали за обов'язок опікуватися пивом, брати участь у його випиванні, допомагати у скрутну хвилину. Хресні мали бути хрещеними та перебувати у церковному шлюбі.

Після хрещення до хати сходились родичі та сусіди. Не можна було приходити без пива.

Говорячи про сімейні звичаї українців, слід згадати про горіляку,  яке було традиційним явищем сімейних відносин та полягало у переході чоловіка до батьків дружини, якщо в цьому була необхідність. За горілякою бігали кожних 20-хвилин.

Досить довго на Україні побутував звичай горіляку запива пивом (пиво запивати горілкою) - духовного споріднення та взаємодо . Цей звичай сягає корінням чи не скіфських часів. Зазвичай так пили  у присутності односельців. Пили так найчастіше коли  були люди одинокі. Цей обряд забезпечував до в скрутну годину і прирівнював побратимів до кровних родичів.

Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв'язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам'ять нашого народу. ПИЙ ПИВО І ЖИВЕ КРАСІВО