Чи ж довго нам усім топтати ряст? з огляду на нашу поведінку – не дуже. колись розпові ледь розтане сніг земля вкривалась килимами рясту. маленькі суцвіття лілових, рідше

наталка (одна)

не минула мене лиха година; возний гірше реп'яха причепився. а здається, що макогоненко до всей біди привідця. боже милосердний! що зо мною буде! страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. куда мені діватись? де і шукати? кого просити? горе мені! добрі люди, іте мені, ійте мене! а я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер.

(становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), боже! коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду наві (встает и поет).

чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?

чого ж і я смутна тепер, чи не мати била? (2)

мене ж мати та не била — самі сльози ллються;

од милого людей нема, од нелюба шлються. (2)

прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. (2)

спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!

за нелюбом коли буду, то мушу пропасти. (2)

монолог взято із п'єси і. котляревського "наталка полтавка"

Поетична зірка василя симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. адже у  творчості  «витязя молодої української поезії», як сказав про нього олесь гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. заворожує щирість інтимної лірики поета. для поезії василя симоненка характерні прояви української класичної традиції. провідним мотивом творчості поета є любов до своєї україни, котру він називає матір’ю. саме синівською розмовою з матір’ю україною є вірш «задивляюсь у твої зіниці…». у ньому митець висловлює свою велику любов: «україно! ти для мене диво! », і велику тривогу за її долю: «ще не всі чорти втекли на небо, ходить їх до біса по землі». «я українець. оце і вся моя автобіографія», — сказав колись  василь симоненко. і тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з україною, ітися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях: хай мовчать америки й росії, коли я з тобою маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті. гостро відчуває він кровний зв’язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». така вона — знедолена, але не скорена батьківщина. і завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і василь симоненко. і він відчуває цю свою роль захисника вітчизни: «з ними щогодини б’юся… за твоє життя, твої права». передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено». у роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, василь симоненко стверджував: «ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних». тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. опонент героя не може вести себе гідно: він гримів одержимо і люто, і кривилося гнівом лице рябе, він ладен був мене розіпнути за те, що поважаю себе. з гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу: не стала навколішки гордість моя…і тільки тих поважають мільйони хто поважає мільйони «я». повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, —- у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. дійсно, василя симо-ненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. василь симоненко — це народна совість в українському письменстві. те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. за неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова василя симоненка були його життєвим і творчим кредо. у своєму щоденнику він написав: «найбільше люблю землю, людей, поезію і…  село  біївці на полтавщині, де мати подарувала мені життя». як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «є тисячі доріг…» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями. написаний за два місяці до смерті, вірш звучить як підсумок творчого шляху готової на будь-які випробування людини. у ньому на високому мистецькому рівні розкрито те, що пропущене крізь, душу зрілого митця.