Як учені шукають "підказки" в поведінці тварин?

Вони стежать за тваринами,за їх способом життя, за їх звичками. і так далі..

Найдорожче в житті будь-якої людини — це її родина. А найрідніші, найкращі для кожного з нас люди — це батьки. Навіть коли ми виростаємо, кожному з нас хочеться материнської ласки і батьківської теплоти. Про ці почуття писало багато поетів і письменників, не лишився в стороні і талановитий український поет С. Чернілевський.

У поезіях С. Чернілевського про родинні стосунки відчувається тремтлива обережність, зворушливість і турботливість. Наприклад, один із найяскравіших його віршів «Теплота родинного інтиму» пройнятий непідробною, щирою любов’ю до матері. Ліричний герой цієї поезії вже дорослий, але його почуття для найдорожчої у світі людини залишилися все такими ж сильними. Це справжній душевний спокій і безумовна любов. І так буває тільки в рідному домі, тому навіть дорослим хочеться хоч на хвилинку відчути на собі захист батьків і повернутися у дитинство. Дбайливі мамині руки зранку розведуть у печі вогонь і прив’яжуть хату до небес мотузочком диму, потім ніжно закутають ковдрою плечі. Мама не буде задавати безглуздих та неприємних запитань, адже вона все одно знає усе про свого сина.

Тільки мама має особливий дар: серцем розуміти свою дитину. Розуміння без слів, справжня щирість, тісний духовний зв’язок властиві лише міцним родинним стосункам. І та печія, та гіркота, які накопичилися у серці дорослої людини, ніби розсіюються, поступово зникають. Материнська любов творить справжні дива. У вірші стверджується, що щирі почуття в родині, поважне ставлення до батьків — це той життєвий стрижень, та надійна опора, яка рятує нас не лише в дитинстві, а й тоді, коли ми стаємо дорослими.

Минає час, діти виростають і самі стають батьками, а їхні батьки стають дідусями і бабусями. Та їхньої турботи вистачає і на дітей, і на онуків. Про повагу до дідусів і бабусь, пам’ять про рідних, важливість неперервності поколінь, йде мова в іншій поезії С. Чернілевського під назвою «Забула внучка в баби черевички». У вірші йде мова про те, як мати, яка живе в селі, стає бабусею. До неї в гості кожного літа приїздить гостити онука. А коли літо «перекочується за село» і осінь тихенько коливає «горіховий листок перед вікном», для бабусі настає час прощатися з онукою. Нелегке для неї прощання, бо роки минають і кожен з них наближає жінку до вічного розставання з онуками і дітьми. Та, як завжди, сміхотлива онука бризнула сміхом, махнула на прощання рученям, а «бабка все стояла на дорозі, хустинкою торкаючись до сліз».

В дитинстві ми ще не замислюємося, наскільки рідні для нас бабусі й дідусі. Часто ми їх не слухаємо, ображаємося на них, а інколи навіть сваримося. І тільки стаючи дорослими, ми починаємо розуміти, наскільки багато могли б нам розказати рідні люди, наскільки мало уваги ми їм приділяли і скільки не встигли для них зробити.

☰▲ Вгору

"Гуси-лебеді летять" (Михайло Стельмах). Розділ дев'ятий

ВсеТекстВідгуки (0)

Михайло Стельмах

ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...

Повість

Читайте попередній - восьмий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"

РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.

Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:

- Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:

- Що тiльки буде з цiєї дитини?

А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п'єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.

Цiєї зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" - це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi - ет, бiльшовицька вигадка, третi - "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi - витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, буває, з'являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п'єса так i називалась "Сатана в бочцi".

Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" - стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерiї. На це дядько вiдповiв по-французьки:

, мадам Ликерiє, пардону.

I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.

Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це - реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати свої спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.

Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше...

Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:

Увага! Увага!

Сьогоднi о сьомiй годинi вечора

вперше в нашому селi

буде показано лицедiйство, тобто театр.