кожна людина спроможна керувати своїми емоціями, душевним станом. у всіх є право вільно висловлювати думку. хоча, у драмі кальдерона"життя-це сон", сехісмундо був обмеженим цим правом, живучи у в"язниці.він не мав власної думки, а лише піддавався громадській думці, через що він і став жорстоким по відношенню до оточуючих. його переповнювало почуття помсти, помсти батькові за тяжку долю. хоча наприкінці твору ми бачимо, як сехісмундо суттєво змінюється на кращу сторону, стає шляхетним. і тут ми розуміємо, що йому вдалось приборкати того звіра, що сидів у його душі. у сучасності ми навряд зустрінемось з такою ситуацією, тому що люди мають більше прав, і тому вони вільно висловлюють думки, без ніяких ущемлень. приборкати у собі звіра-означає контролювати свої емоції, перебувати у гармонії зі своїм внурішнім світом.тож, слід діяти обдумано,перед тим, як щось зробити.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
De ce avem nevoie de pace compunere
ответ:Хто добре жив і кинув все,
лиш той здобуде гарту,-
і виграти потрапить той,
хто ставить все на карту.
Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і імало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.
— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, — промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між каміння, не озвався ні словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, — така холодна, аж кості нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.
Цілу хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:
— Агов, Біле! Я підвернув ногу!
Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови.
Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх.
— Біле! — гукнув він ще раз.
Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Біл не обернувся.
Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі горби. Він дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Біл.
Объяснение: