Чи можна пробачити ворога, і в яких випадках

Ворога можна пробачити,тільки тоді коли від вибачитвся перед вами за свої погані вчинки.

Унеділю  ми з батьками пішли гуляти у парк. була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами. суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. хтось зірвав квітуче диво і кинув. ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламану гілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. кому ж заманулося нівечити цю красу? навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком. рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. інша річ, бузок або черемха. до речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій. якщо людина така  байдужа до живої природи, чи можна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав. крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. і в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. нових не насадили, а пні не , пустили пагони. природа  - це краса, яка оточує нас завжди й усюди. це зелене вбрання нашої країни. збільшувати зелене багатство – означає по-справжньому любити батьківщину. той самий каштан або клен – це не просто краса. це – чисте повітря, помешкання для птахів. а втім, це й так усім відомо.  

Яобережно визирнув з-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв кактус. на жаль, з кактусом, якого насправді звуть сашко смик, я знайомий майже від народження — ми живемо у сусідніх квартирах. мама каже, що битися ми з ним почали ще лежачи у візочках. досить було залишити наші колясочки поруч, як ми відразу ж намагалися видерти одне в одного іграшки й билися пляшечками з молочною сумішшю.адже він дражнив мене поганським паганіні ще відтоді, як уперше побачив зі скрипкою. хоча справжнє моє ім’я клим джура.серце в мене калатало, як скажене, я задихався і відчував, що кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, але тут сталося щось дивне і незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву. розділ 2. я стаю піддослідним кроликомспершу я почув звук. він долинав звідкись іздалеку і був схожий на дзижчання бджоли. навколо панувала темрява, і хоч як я вдивлявся туди, звідки почув оте тихе дзижчання, не побачив нічого. я почав просуватися вперед, все ще не розуміючи, що сталося,  — адже останнє, що я пам’ятав, було падіння. і ще — я зовсім не злякався.   я підійшов до найближчої стіни, торкнувся до неї, і в ту ж мить під моїми пальцями з’явився невеличкий отвір. звідти, немов на пружині, вискочила таця, на якій лежало кілька бутербродів і стояла склянка ьці в кулаки і ступив уперед.—  ну от ти й на місці, — почув я вже знайомий жіночий голос: той, що приймав мене до ттб — таємного товариства боягузів.  — саме час розпочинати наш експеримент. так, як ми з тобою домовлялися.