Напишіть твір на тему "раз добром нагріте серце вік не прохолоне"

"раз добром нагріте серце вік не прохолоне" - написав колись великий тарас. його слова линуть до самого серця.  ми живемо у сучасному світі, світі жорстокості, насилля і зла. в світі, де син підіймає руку на матір, а мати запросто відмовляєть від своєї дитини.  в світі, де виживає найсильніший. в світі, де на шляху до своєї мети люди готові йти по головах, по трупах. вони забули, що таке любов,  співчуття, милосердя, добро.а у світі є стільки людей, яким так не вистарчає цієї любові. маленькі діти, покинуті напризволяще своїми горе-матерями. старенькі пенсіонери, про яких забули діти, і які на самоті доживають свого безрадісного віку. інваліди, яким так потрібна підтримка від найближчих.  отямтеся, люди! найцінніші скарби, найбільші діаманти ніщо у зрівнянні з щасливою усмішкою дитини  і поцілунком старенької матері! їм потрібно так мало - частинка добра, частинка серця, щиро подарована вами. цей маленький вогник доброти розростеться, запалає навіки вогнем любові, всепрощення.  робіть добро всюди і скрізь. пам*ятайте прислів*я:   "хто людям добра бажає, той і собі має". ви не завжди будете молодими, успішними, багатими і здоровими. час минає швидко, а з ним і наше життя. і саме зараз час посіяти зерна доброти, щоб вони проросли і потім вже зігрівали добром і ваші серця  .

Объяснение:

Розв'яжи кросворд за змістом повісті Лесі Ворониної «Таємне Товариство

Боягузів...».

По горизонталі:

4. Говорив про пані Соломію з величезною повагою і захопленням.

5. Страва, якою частувала переможців бабуся Соля.

6. Музичний інструмент, який знайшов тато Клима.

8. Знаходився усередині шафи.

9. Країна, яка ще в давнину зазнала нашестя блакитних жаб.

11. Під нього було замасковано машину часу.

По вертикалі:

1. За розрахунками бабусі Клима, саме воно мало зупинити інопла-

нетну загрозу.

2. Діє на синьомордів Як снодійне.

3. Козак, який мав надзвичайні здібності: умів ворожити, лікувати

Поранених тощо.

52

Щедрий вечiр роздiл перший як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок. це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. а згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. i хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, — лiто, я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi. а як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну: — вставай, михайлику, вставай. — ма-мо, iще одну — струси цю крапелиночку. — — гляди, ще боки вiдiспиш. тодi що будем робити? рядно i тепло iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. та хiба це пособить? — вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце. а ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею. на тебе, на твої пошматованi видiння знову слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, — лiто, лiтечко! воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. i все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити! як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно. дiдова хата дiсталася дядьковi iвану й дядинi явдосi. вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза