Твір-мініатюра на тему : "ставлення дітей війни до фрідріха - переможеного ворога" !

Фрідріх- німецький полонений ,який дуже  любить дітей тому  що має своїх і сумує за ними. 

Япідтримую думку м.рильського тому, що потрібно любити природу не для того, щоб тобі було від цього добре. потрібно її цінувати  та  любити щоб вона процвітала.у багатьох своїх поезіях він оспівав природу рідної україни, закликав берегти її й захищати від злої та жорстокої руки, примножувати її багатства, любити її. ми всі — діти природи, її часточка. вона, велична і могутня, дарує нам життєві радощі, бо годує й зодягає, вчить і радить, застерігає й попереджує, винагороджує за хазяйновитість і суворо карає за байдужість і бездушність. природа — вічне джерело натхнення. скільки прекрасних полотен живопису, музичних шедеврів, поетичних рядків створено від спілкування з нею, скільки пісень складено! природа — джерело нашого матеріального добробуту, якщо ми, люди, по-розумному використовуємо її багатства.наші предки добре знали таємниці землі. називаючи її матір'ю-годувальницею, розуміли, що до неї й ставитись треба так, як до матері: шанобливо, тактовно, з любов'ю і повагою, турботливо, по-доброму. тоді й земля віддячить і сприятливим кліматом, і багатими врожаями, і чистим повітрям, і ласкавим сонечком, і благодатним

ответ:Старий конюх Антип поставив біля ясел дві цеберки води. Жалібно дзенькнули залізні дужки, й вода хлюпнула через вінця на вкритий соломою дерев’яний поміст низенької, тісної, підземної стайні. Старий колишній шахтар плюнув спересердя й почав замішувати палицею полову, хлюпаючи на неї пригоршнями холодну воду.

Воронько відступив од ясел на повід і все тягся до цеберки з водою.

— Ну-ну, підождеш, за шию не капає,— бурчав під ніс Антип.— Знаю, що кортить. Та ба, виходить, таке правило, що не можна.

— Гу-гу-гу-гу!—тремтів ніздрями Воронько. Широко розплющивши свої ласкаві зчорна-сині очі й нашорошивши вуха, він повертав голову то до діда, то до цеберки.

— Стривай-стривай, замішаю, тим часом ти прохолонеш трохи,— провадив своєї дід.— Небійсь, набігався за півдня?.. А то ж як?.. Зробити, товаришу, пів-упряжки — то не люльку викурити. То-то-бо й є. Упрієш, ого! ще й як упрієш. Ти думаєш, дурна голово, Антип не знає? Знає він добре... Дід Антип, голубе, бачив смаленого вовка, був під конем, був і на коні. А теперь ось, скажемо, й знов під конем — навряд уже чи й видряпається з-під нього. Куди там!.. А колись... ого-го! А ти думав як? Він, голубе, був колись не конюхом, а забойщиком, справжнім забойщиком. Краще од нього ніхто, було, не врубає вугілля. А тепер що Антип?.. Пху! абищо — конюх...

Довго ще бубонів дід, стукаючи палицею в дно ясел. Потім він обтер полою руки, витяг з кишені кисет і почав набивати люльку. Воронько нарешті переконався, що все їдно, поки дід не схоче, води не нап’єшся, й заспокоївся, похнюпившись.

Сумно... Ледве миготить на землі біля ясел мідяний каганчик, то притухаючи зовсім, то часом розгоряючись. Чорна кептяга розходиться від нього у вогкому теплому повітрі й сивим димком сповняє стайню. Чорна химерна дідова тінь нешвидко коливається на стіні, на густо поставлених дубових стовпцях, сягає до стелі з таких самих поперечок, з білими пухнатими плямами біля щілин: то розрісся слизький мох — єдина рослина в підземнім царстві пітьми.

Тиша... могильна... Глухо лунають — може, далеко, а може, й близько — стукання шахтарського кайла об тверде, як камінь, вугілля; лусне, як з пістоля стрельне, дубова поперечка під страшенною вагою землі; з грюканням, брязкотом, тупанням промайне повз стайню партія вагончиків з чорним, виблискуючим іскорцями, вугіллям — і знову все затихне, тільки й чути, як набридливо, не вгаваючи, бринить по рівчаках під стінами продольної вода.