Хто брав участь у викупі т.шевченка з кріпацтва

Спочатку к.брюлов намалював портрет в.жуковського. його царська родина ,заплативши 2500 карбованців- велику суму ,яку вимагав за викуп шевченака його власник енгельгард.

від дорослих ми часто чуємо: "гуртом і батька легше бити". дійсно, якщо разом, то легше все вийде. є казка, у якій старий батько подав такий приклад: одну гілочку легко зломити, а пучечок важче. це все до того, що єдність — це велика сила. ось і у повісті і. я. франка "захар беркут" зображено, як єдність, згуртованість та відданість своїй батьківщині можуть здолати найстрашнішого ворога.

вражає своєю сміливістю максим беркут, син захара, що з полону намагається своєму народу. мирослава, кохана максима, нічого не злякалася і є здолати монголів тоді, коли її батько став зрадником. але головним героєм твору є захар беркут, що не лише стоїть над громадою і вміло керує, а й відважний та відданий своєму народові. він наважується битись до кінця, не зважаючи на те, що його син у полоні монголів. захар беркут не дає батьківській любові переважити громадський обов'язок. дії оборонців відважні і разом з цим точні. спільнота працює, ніби одна людина. розуміють один одного, вболівають за кожного. прекрасна сила єдності показана у цьому творі, і підтвердженням думки про необхідність єдності є останні слова захара беркута: "чим ми побідили? чи нашим оружжям тілько? ні. чи нашою хитрістю тілько? ні. ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю".

я повністю згоден з цими словами ватажка тухольців. з історії ми знаємо багато прикладів, коли розбрат призводив до поразки. з неї ж таки ми довідуємось, що коли під час біди люди, князівства, країни об'єднувались, то завжди перемагали. отже, сила наша в єдності, згуртованості, відданості своїй батьківщині.

роздуми шевченка про власну долю та долю україни

в поезії "мені однаково, чи "

чим уважніше вчитуєшся у шевченкову поезію "мені однаково, чи ", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. участь у кирило-мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в україні. поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "мені однаково, чи " у ньому ми бачимо, як невідступно мучила шевченка думка про загрозу відродженню україни, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави:

україну злії люде

присплять, лукаві, ї в огні

її, окраденую,

ось що для шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! він без болю зізнається:

чи хто згадає, чи забуде

мене в снігу на чужині —

однаковісінько мені.

але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної україни: "мені однаково, чи буду // я жить в україні, чи ні". для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "на нашій — не своїй землі". та перед цими рядками є й інші: "на нашій славній україні". з одного боку, україна славна і наша, а з іншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. , саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й "малого сліду".

умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на україні і що його "не пом'яне батько з сином". навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості?

на це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — все це для того, щоб наголосити: шевченкові, звісно, не однаково. вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків:

та не однаково мені,

як україну злії люде

присплять, лукаві, і в огні

її, окраденую

ох, не однаково мені.

у цих рядках кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень україни, окраденість у час її оновлення та відродження. тому я з повним правом вважаю поезію "мені однаково, чи " зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.