Твір на тему "усім життям, всім током крові. народжуйте в собі шевченка"

Тараса шевченка без перебільшення можна вважати генієм українського народу і світової літератури. людина, яка мала палке серце, беззаперечний літературний дар, розуміння людей та їх психології, гостре відчуття справедливості і щиру любов до свого народу і краї така людина напевно варта якнайкращої долі і прижиттєвого визнання. але в житті буває по-іншому. довгі роки т. шевченко страждав у засланні, де йому було заборонено навіть писати і малювати. проте палке слово поета проростало не тільки крізь адміністративні заборони, але й крізь жахіття ув'язнення!   поезії з його циклу перейняті сумом і самотністю, навіть приреченість та розпач часом крізь рядки. можливо, заслання зламало поета, покріпачило його дух? у жодному разі. прямим свідченням безсмертя сили духу кобзаря здається мені вірш «садок вишневий коло хати». така з дитинства відома поезія. та коли б усі читачі знали, за яких умов вона була навіть у холодному та сірому казематі т. шевченко не втрачає духовного зв'язку зі своєю батьківщиною, якогось по-справжньому містичного зв'язку. він пише твір про прекрасну природу рідного краю, який далеко від нього. хоча навряд чи правильно буде говорити, що україна була далеко. чи міг би тарас шевченко створити таку поезію, не маючи україни зовсім близько — у своєму серці? інша не менш відома поезія цього періоду — «мені » цей твір викликає у мене справжнє захоплення, бо не кожна людина може ставити долю своєї країни вище за свою особисту. ліричний герой цілком щиро говорить про свою байдужість до власної долі, до своєї прижиттєвої та посмертної слави, аби тільки його народ був щасливим. він переймається не своїм життям, а загрозою, що нависає над рідною землею в образі «злих людей», «лукавих» насправді, коли згадувати історичні події пошевченківських часів і аж до сьогодні, пересторога поета не видається такою вже безпідставною.  поезія періоду заслання, цикл «в казематі» — свідчення непростих часів з життя т. шевченка, але водночас і свідчення незламності його духу, незгасної любові до україни і віри в її майбутнє.

Вона так гарно, сяє так святою, чистою красою, i на лицi ярiє знак любовi, щиростi, спокою. / i. франко / iван франко ще до навчання у львiвському унiверситеті пише вiршi про кохання, бо поет закохався у дочку священика у лолинi, що у карпатах. дiвчинi своєï мрiï присвячував iнтимну лiрику. писав ïй у листi: "ви, напевно, здогадуєтесь, що ви єдина муза, котра надихала й надихає мене на перший, так i на другий томик". деякi вiршi автор знищив, а деякi дав до першоï його поетичноï збiрки " й розкази", що була надрукована 1876 року з присвятою "дiвицi надеждi". "дiвиця надежда" - це була ольга рошкевич, сестра його шкiльного товариша славка, у кого iван франко гостював удома. ольга була дiвчиною оригiнальноï вроди, глибокого розуму, веселоï вдачi, начитана, досконало знала французьку й нiмецьку мови, прекрасно грала на фортепiано. " несмiла, як лiлея бiла, з зiтхання й мрiй " так змальовує поет образ свого першого кохання у вiршi "тричi менi являлася любов". збірка „ і розкази" (1876), яка у 1914 р. була передрукована під назвою „із літ моєї молодости", закінчувалася поезією „коляда". у ній поет вперше звернувся до образу богородиці, котра буде постійно перебувати у його творах, а страждання божої матері перетворюються у символ безмірної туги, добра і краси. після розп'яття христа, свого єдиного сина, богородиця ходить по землі, шукає його, не знаходить і гірко плаче: пречиста діва весь світ сходила, весь світ сходила, сина гляділа.. мабуть тому радянські цензори й не дозволили передрукувати вірш „коляда" у 3-му томі „зібрання творів" і. франка.

Проблема вождя и народа в поэме ивана франко "моисей"лебединой песней великого ивана франко, проникнутой высокой патетикой чувств, полной сложных и глубоких размышлений поэта о судьбе своего народа, о роли пророка и вождя, о своей жизни и слово, посеянное в душах людей, стала поэма «моисей». народ мой, расстроен, разбит,как паралитик то на роздорожжу,человеческим презрением, будто струпом покрытый. это о нас, о нашем народе и украине предвещает большой пророк. он ставит перед нами болезненные правдивые вопрос: неужели тебе бы не суждено дело,что бы выявило сил твоих необъятность? такими же горькими и истинными были слова моисея, когда он обращается к еврейскому народу, что разуверился в своих силах. этот великий пророк угрожает и плачет, ненавидит и безмерно любит тех, кто выгоняет его вон. извечная трагедия неприятие и непонимание народом своего вождя. и сердце его рвется от карающего грома проклятий, жуткого сожалению, от огромного неизреченной любви к израилю. в израиль! если бы ты знал,чего в сердце том полно! если бы знал, как люблю я тебя! как люблю неописуемо! ты мой род, ты ребенок мой,ты вся честь моя и слава злой дух пустыни испытывает силы моисея, обвиняя его в том, что вывел народ из рабства, чтобы самому не быть рабом, а затем стать фараоном душ человеческих. но совесть пророка чистая, потому что он действительно слуга народный, «душа души его». но когда моисей на мгновение теряет веру в правильность своих поступков, наступает его смерть как вождя и божья кара: нога моисея так и не ступит не землей палестины, он только увидит издалека.но смерть его пробудит те большие силы, дремавшие в душе народа. потеряв пророка, люди испытывают страшное духовное сиротство. обещанный народу край - не «сокровища земли», а «сокровища духа», которые с «нелюдей ленивых» создадут «людей-героев». и теперь из массы народной, порожденный ее духом, появляется новый вождь иегошуа, который и поведет народ по этому пути.так творил франко мощный образ пророка. народ предстает в поэме, как масса, как образ с единственным лицом (за исключением авирона и дафана). смерть вождя становится по¬чатком движения вперед. и пусть светлым пророчеством великого каменяра заворачиваются наши размышления над поэмой «моисей»