Зопису д.чередниченка "рiднi краевиди" випиши порiвняння.

Вприроді все прокидається,оживає,мовби земля прибирається у коштовні шати

        для поезії м.вороного характерні глибокі філосовські роздуми,патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ,рідну україну.

      у поемі "євшан-зілля" м. вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві,своєму народові.використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні,його забуття про рідний край і батька,поет із болем у серці звертається до людей,які відцуралися від своєї батьківщини,які,потрапивши на чужу землю,забули рідну мову.чимало синів і дочок україни блукають по світу у пошуках щастя.це до них звернені слова поета:

                                          краще в ріднім краї милім

                                          полягти кістьми,сконати

                                          ніж в землі чужій,ворожій,

                                          в славі й шані пробувати.

      у поемі "євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців,які шанують чужі звичаї і рідний край,які забули свої звичаї.микола вороний задає риторичне запитання:

                                          де ж того євшану взяти,

                                          того зілля-привороту,

                                          що на певний шлях направить,-

                                          шлях у край свій повороту? !

      роздумуючи над  поемою,я пригадала слова т.шевченка "хто матір забуває,того бог карає".я переконана,що горе тій людині,тому народові,який забуває своє коріння,свою мову,не дбає про свою країну.тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.

      ми,молоде покоління,піднімаємось у своєму духовному і національному зрості,крокуючи шляхами розбудови самостійної україни,віддаємо всі сили на благо нашої країни,мріємо про свій вагомий внесок у цю справу.ми любимо свою батьківщину,свій народ,свою мову,а тому такі близькі нам слова поета:

                                          за честь і правду все віддай,                                          коли ти любиш рідний край!

      я ,що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації,свого краю.отже,я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові,своїй країні.

 

Про цей пам'ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. він найкращий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі. але кожного разу, як я показую гостям харків, я веду їх сюди. іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди. від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти. ось він. темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. але це потім. спочатку — сам тарас. велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. накинутий на плечі плащ. рука, стиснута в кулак. сьогодні, здається, я чую: думи мої, думи мої,  лихо мені з вами. нащо стали на папері  сумними минулого разу лунали рядки "заповіту". може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль. тепер обійдемо, мовчки вітаючись. ось катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що катерина для шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку. і козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. історія теж прийде лише у школі, а ось спорідненість тараса шевченко і тараса бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. і я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили україну. і знову киваю тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "караюсь, мучуся, але не каюсь". підводжу очі і бачу, що спина того, головного тараса, не схилена. це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто. знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. і звучить сумною мелодією: зоря моя вечірня,  зійди над горою,  поговоримо тихесенько  в неволі з величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність катерининій долі, як початок і кінець. я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора манізера і архітектора лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. я можу роз'яснити символіку деталей та інше. але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою свою дитину.