Твір на тему "невмирущість духовної краси" за твором лесі українки "лісова пісня"

Хто не знає української поетеси лесі українки?   ії творчість — це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. і як наслідок роздумів лесі — поява її мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. мавка — дочка природи, й живе вона поряд зі своїми «рідними» — лісовиком, водяником, русалкою, потерчатами, перелесником. біль, завданий комусь із її сестер чи братів, —навіть березі — віддається болем у її серці. мавка просить лукаша, який хоче наточити з берези соку: не точи! це кров її.не пий же крові з сестроньки моєї! у мавці ніби переплелися  і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття — це почуття людини. навіть очі мавки поєднують у собі все розмаїття природи: …тепер зелені… а були,як небо сині… о! тепер вже сиві,як тая хмара… ні, здається, чорні,чи, може, карі… вона і спить у вербі, а її мова — це ніби дзюрчання струмка. мавка припала до душі лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що «скарби творить». це є їм порозумітися, адже мавка — все ж таки — лісова дівчина, а лукаш — людський хлопець. але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. в душі лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька лева, який є «приятелем» для усіх лісових мешканців. скільки  у дядька лева добра в душі, він радіє усьому живому! люблять його лісові мешканці за те, що «заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати». тоді і лісовик заклявся, «що дядько лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому лісі». і мавка розуміє, що дядько лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. він усвідомлює: що лісове, то не погане…усякі скарби з лісу йдуть. тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. а сам дядько лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло: як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу…отут під дубом хай і поховають… у кінці свого  недовгого життя і лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. але для цього знадобилось лукашу побувати в шкурі вовка.зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її «голосів». «та я б і цілий ліс продати рада», — каже мати лукаша; за це й були вони покарані силами природи. лише мавка поєднує в собі і людське, і лісове. саме такою, на думку лесі українки, і повинна бути людина — адже і мавка тепер має душу. ця гармонія, ця краса буде жити вічно. легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, — стане початком тоді мій кінець. так, образ мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, , людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. і тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». це буде голос мавки — вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: «грай же, коханий, благаю! »

Відповідь:

Жанр “Дорогою ціною” У 1906 р., через чотири роки після опублікування оповідання «Дорогою ціною», Л. Старицькі-Черняхівська в журналі «Киевская старина», де, до речі, вперше і з’явився твір, назвала його пригодницьким. І досі немає єдиної думки серед дослідників, як визначати жанр твору: перед нами повість чи оповідання, пригодницький це твір чи романтично-психологічний напиши що дослідники досі не дійшли до єдиної думки і все ще спорять до якого жанру він належить чи це повість чи оповідання, пригодницький це твір чи романтично-психологічний?

Особливість заключається в тому, що твір складається з 5 частин,і крім них ще має вступну частину (пролог) та заключну частину (епілог)

Пояснення:

добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці лесі українки «лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.  у ліс приходять люди, приносять свої клопоти. голос лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну мавку — «весна ніколи так ще не спі» дитина лісу і сільський хлопець закохуються. перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. на голос лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».  у другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». природа в'яне. почорнів жар маку. з останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання лукаша до мавки. тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.  на противагу лукашеві, ніжна мавка викликає у нас щире захоплення. «я жива! я буду вічно жити! я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу мавки. вогонь її кохання сильніший за смерть. він допоміг їй вирватись із мертвого царства того, що в скалі сидить. кохання мавка сприймає, як «огнисте дерево». у ніч першої зустрічі з лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». в останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. і, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.  лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: лісовик перетворив його на вовкулаку. цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.  проза життя знищує прекрасну мрію лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. проте мрію вбити не можна. про це голосно співає сопілка у фіналі.  справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.