Хелп, хелп, ! закінчення оповідання "дивак" г. тютюнник

—снігом забило, — пояснив прокіп. — вітер гілля не зрушить. дома олесь не став ждати, доки дід з матір’ю солому, швиденько роздягся і поліз на піч. через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли. — ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, наталко. затопчуть бо воно ж як деревце в пагоні потім дід увійшов до хати, заглянув на піч. — змерз, онучку? а ти ножки — на черінь, а зверху кухває олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив. прокіп підняв брови сторчака. — он диви, чого це він розприндився? — геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — їжте вже. — а хіба я що? — мимрив прокіп. — а йому нічого такого й не він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду. олесь непомітно для себе заснув. а вночі крізь сон благав матір розповісти казку про івасика-телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла івасика на свої крилята. вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. народжувався новий день.

Чекіст- людина безсердечна, жорстока, холоднокровна, безжалісна, фанатик. чи не так? не в цьому випадку. це стосується нашого героя тільки з одного боку, а з іншого - він звичайна мрійлива та романтична людина, котра ніжно любить свою матір. м. хвильовий гостро підіймає конфлікт цих двох свідомостей чекіста. оточуючі дійсність у новелі доволі розмита, а все тому, що зосередження йде на внутрішню сутність та стан оповідача (я). головний герой називає себе "справжнім комунаром", коли у той же час називає справу, якою займається "чорним брудним ділом". виконуючи брудну роботу він тішить себе тим , що "так треба" і що він служить "правому ділу", але є миті, коли все це стає нестерпним , коли людяність бере верх. тоді він подумки шукає порятунок біля своєї матері. чекіст постійно намагається зробити вибір між добром і злом, між людяністю і служінням абстрактним ідеалам. а усвідомлення цієї внутрішньої роздвоєності робить вибір нестерпно важким. підсумовуючи, хочеться сказати, що новелу "я (романтика)" слід сприймати, як попередження про непоправну втрату гуманізму на шляху до обраних людиною цілей.

Уцьому оповіданні автор говорить про гармонію стосунків людини з природою, про історію «дівочого серця». сотникова дочка орися – головна героїня однойменного оповідання. вона була напрочуд гарною: «повна да хороша на виду… всю господу звеселяла». автор не описує її зовнішності, але весь час зосереджує увагу читача на тому, що врода її була рідкісною. якось орися з дівчатами поїхала прати білизну до трубайла і саме там почула від старого козака гриви старовинну легенду про кохання. за тією легендою, покохав молодий князь дівчину-красу, запропонував їй стати його дружиною, але дівчина тільки посміялась у відповідь. розлючений князь взяв лук з плеча і почав тоді стріляти в золоторогих турів, які їй належали. поранені тварини побігли до кручі «і всі шубовсть у воду». усі каменем лягли на дно, «аж річку загатили». з того часу бідолашний князь так і блукає по пущі. і сотник таволга, і старий грива, і орися та молодий вродливий козак, легендарна турова круча і річка довкруг неї – то все різні вияви душі нашого народу, його історії, моралі та психології.та все-таки в центрі оповідання  – внутрішній світ орисі, глибоко ліричний, що сягає своїм корінням у сиву давнину народного буття. дівчина схвильована розповіддю старого козака, вона проймається думкою про кохання, яке не має відповіді. образи дівчини-краси і князя хвилюють її, змушують розмірковувати над подальшою долею та майбутнім коханням. саме звідси, з дівочих мрій героїні, оце народнопісенне сприйняття природи. з дівочих мрій орисі бере свій початок почуття світлого смутку, любові до нескінченного і таємничого світу, відчуття в природі, людях та легендарній минувшині чогось рідного, близького, дорогого і милого. дивиться дівчина у воду і бачить, що хтось виїхав із пущі на сивому коні. здається їй, що то князь з легенди, і вже «ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури». попрали дівчата білизну, поїхали додому, а там вже чекає красуню справжній князь – молодий козак. із великою майстерністю описує куліш заручини своєї улюбленої героїні. «обняв козак орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві». автор підкреслює  душевну щирість дівчини, її повагу до старших, її працелюбність. саме тому для пантелеймона куліша орися є втіленням ідеалу української дівчини.