Твiр "чорна рада". нужно на украинском языке описание героев-брюхевецкого и сомка.

Вобразі сомка автор відобразив свій ідеал гетьмана — освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об’єднати всі землі україни в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. для цього, на думку героя, потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту, відновити давню славу україни. яким сомко виступає проти поширення в україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу польщі, й думає виступити проти тетері.  гетьман зневажає запорозький демократизм.сомко відмовився тікати з в’язниці, і не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повторитися в новій боротьбі за булаву. його образ змальований у романтичному плані. це виявляється і в зображенні його зовнішності: «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі.в образі якима сомка є й суперечливі, не зовсім привабливі риси, які можна зрозуміти лише в контексті традицій: зневажливо ставлячись до запорожців, він обожнював кирила тура за героїзм, відданість і мудрість; образив лесю, коли в її присутності перевагу надав кирилові туру, дотримуючись козацької моралі; після поразки відмовляється від порятунку й подальшої боротьби, але робить це не лише заради друга, а й для спокою в суспільстві. іван брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.характер брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.іванець   навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.зате на «чорній раді» брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими : булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя гагіна, який «взявши від іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних».лицемірство брюховецького виявилося у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання кирила тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину олексу сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю запорожжя, слабкодухість брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.

Відповідь:

Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті — "Захар Беркут".

Ми бачимо Захара Беркута уже дев'яностолітнім старцем, "сивим голубом", поважним вождем гірської громади. "Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази".

Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: "Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим". Громада — ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв'язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.

Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.

У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку.

Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов'язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: "Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю".

У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда — не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.

Зажурилася в лісі берізка, гілки схилила, листи згорнула. всі навкруги радіють: квіти цвітуть, пташки співають, кожна билинка, кожен кущик причепурилися, тільки берізка сумна стоїть. хтось коріння моє обгризає, — ілася вона сусіду пневі, — і листя хтось моє об’їдає подивився пень на всі боки, бачить — під деревом їжак прогулюється. гей! — крикнув пень сердито.— це ти у берізки коріння обгризаєш? — фр! — обурився їжак. — що мені — їсти нічого? я й мишей ловлю, і хробаків, я наві навіть зі змією справлюся. навіщо мені коріння обгризати? — хто ж тоді цим займається? — може, цей? — показав їжак на борсука, котрий біля своєї нори нишпорив. — от видумали, — образився борсук.— я під деревами личинок їм, а коріння не займаю. може, то кріт і землерийка? вони завжди у землі длубаються. — е, ні, — запротестували кріт і землерийка, — ми їмо жуків та хробаків, а дерев не займаємо. задумався пеньок: хто ж це берізку губить? адже не тільки коріння у неї обгризають, а й листя об’ї. ні їжак, ні борсук, ні кріт із землерийкою до листя не доберуться. ось птахи — ті скрізь встигають: і на ріллі копаються, і на гілках дерев скачуть. побачив пень шпаків і гукнув їм: — гей, пернаті! чи то не ви берізці шкодите? — що-що? — здивувалися шпаки.— щоб ми, птахи, дереву шкодили? та ніколи! вирішили тоді звірі та птахи під стерегти шкідника. сховалися в кущах і чекають. годину чекають, дві чекають, уже й потомилися чекати, а шкідник не з’являється. стало сонечко за ліс ховатися, захотілося всім спати. їжак хоча й нічний звір, а теж знічев’я розпозіхався. хто де сидів, там і заснув. і от тільки вони поснули, вибрався з-під корча жук травневий хрущ. вусами поворушив, лапами потер і закричав по-своєму, но-жучиному: гей, вилазьте із щілинок. з-під сосонок, з-під ялинок. час настав, сюди скоріше. вдосталь є смачної їжі! і зразу ж з усіх боків задзижчало, загуділо. зум-зум-зум-зум-зум-зум, ми завжди готові, кум! а хрущ ще гучніше зазивав, навколо берізки в’ється. солоденькі тут листочки. налітай, сини і дочки. тьоті, дяді, баби з дідом, пригощайтеся обідом! хмарою налетіли хрущі на берізку, обсіли, обліпили, і листя за ними не видно. затремтіла бідолашна, зарипіла. почув їжак — борсука штовхнув, прокинувся борсук — крота іі землерийку розбудив. — так ось хто берізку губить! — закричали звірі. — держи їх! лови! — зняли галас шпаки. налетіли граки, дрозди, зозулі та як почали хрущів хапати. зум-зум-зум-зум-зум-зум-зум, ой, куди ж тікати, кум? — заметушилися жуки. під дерева ховайтеся! під дерева, — скомандував хрущ. хрущ під дерева, а там на них їжак з борсуком чекають. хрущі у землю, а тут їх кріт і землерийка хапають. всіх до одного половили. розгорнула берізка листочки, розпрямила гілки і вклонилася своїм вірним друзям.