Умоляю твір на тему "мої враження від новели рея бредбері " усмішка""

Коли я читаю новели рея бредбері, в мене виникає якесь важке відчуття. він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети земля і її «господарів». письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, налаштований дуже песимістично. людство, з точки зору бредбері, саме собі ускладнює життя, гублячи свій будинок, руйнуючи красу землі, маленького куточка всесвіту, створеного богом для щастя людини. занурюючись з перших рядків у зміст новели, відчуваєш жах. планета спотворена останньою війною. місто зруйнований, доріг немає, земля пересичена радіоактивної брудом так, що вночі світиться. люди в якихось лахмітті, брудні. вони ненавидять своє минуле, ненавидять і сьогодення. у них немає майбутнього. що ж у них залишилося? тільки деяка сумнівна дика радість зруйнувати те, що залишилося від цивілізації. люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «мона ліза», яку тримають поліцейські і стежать за тим, щоб у неї не кидали камінням. жінка на полотні дивилася на цей натовп дикунів і посміхалася таємничо сумно. хлопчик теж дивився на її посмішку, і серце його калатало в грудях, а в душі звучала музика. більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. вона красою своєї пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно померли. він не міг ганьбити красу. а далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. це апофеоз відокремленості. «у натовпі вили, а руки клювали портрет, ніби голодні птахи». тому вдалося в цій дикій юрбі вирвати і собі шматочок картини. ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. схлипуючи, том побіг туди, де тепер був його будинок, якщо залишки силосної башти можна було їм назвати … сім’я зустріла його хропіння і стусанами спросоння. у місячному сяйві том розкрив пальці, розгледів шматочок зарисованного полотна і побачив посмішку. вона лежала на його долоні. хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «усмішка, чудова посмішка …» закривши очі, том продовжував бачити її в темряві. ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. а світ був мовчазний … так закінчується розповідь. страшна кінцівка, невтішна, як темна ніч … але автор ніби залишає шматочок надії. вона, надія, живе в серці дитини. воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще добра, любові, злагоди і відновлення. наполегливо звучить у цьому оповіданні думка достоєвського «краса врятує світ». бредбері стверджує, що у людства є надія. і вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. але як же мало залишається таких чистих душ і серед дітей. сучасність лякає мене примарами – тих людей, яких описав у майбутню долю людства письменник. не дай нам, боже, дожити до таких часів!

Мартин Боруля вважає, що «я – не бидло і син мій – не теля….» , а дворянський титул йому дозволить «Ох, діти – діти! Як би ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли…», «…краще білий хліб, ніж чорний….» “Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!”

Джерело: https://dovidka.biz.ua/tsitati-do-obrazu-martina-boruli/

Аліса — семирічна дівчинка, якій наснилися пригоди в підземній країні чудес і задзеркаллі, де вона зустрілася з різноманітними казковими і фантастичними персонажами, що живуть по своїй особливій логіці і весь час спантеличують розумну юну вікторіанку. будучи втіленням всіх дитячих вікторіанських чеснот: чемності, привітності, скромності, стриманості, серйозності, відчуття власної гідності, аліса одночасно зберігає в собі ту безпосередність і душевну відвертість. світ нонсенсу, куди потрапляє аліса, часто дратує її, дивні персонажі, з якими вона зустрічається, як правило, прискіпливі, дратівливі і образливі, проте їй вистачає здорового глузду, щоб примиритися з ситуацією, зуміти перевести розмову на іншу тему, дивуючись дивацтву світу, що відкривається перед нею, одночасно приймати його таким, як він є. адже незважаючи на всю його дивність і уявну нез’ясовність, у світі чудес і задзеркалля царює своя бездоганна логіка. це світ, де все розуміється буквально, де метафора позбавляється свого переносного значення, внаслідок чого каламбур таким навіть не відчувається, де парадокс виявляється результатом бездоганної логічної побудови. у забавних же пародійних віршах, що рясно зустрічаються в тексті, в знайомих за оригіналом логічних і граматичних зв’язках раптом виявляються зовсім інші, а то й просто безглузді слова. вона смілива, дотепна та допитлива. її цікавить геть усе, що відбувається навколо. у неї розвинена фантазія. також вона помічає усе навкруги, часто акценуючи увагу на важливих речах і мінімальних