Характеристика образу мотрі з твору хіба ревуть воли як ясла повні

Мотря — бідна трудівниця. у словах: «не судилося мотрі щастя. не знала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася замужнюю вдовою», — уся її нелегка доля. вийшла заміж, щоб мати хоча б притулок. явдоха ще в ранньому віці призвичаїлася до крадіжок, до торгівлі своїм тілом. одруження з розбійником максимом зробило її багачкою. мотря — чесна і справедлива. вона намагається не допустити сина до слизької дороги, заспокоює його. вона вірить, що чесність роду є найголовнішою цінністю трудового селянства. цим народної моралі мотря була вірна все життя. і саме вони не дозволили їй мовчати, не дали покрити страшний злочин сина, змусили заявити на нього у волость. для явдохи ж нічого святого не було. мораль соціального дна увійшла в її кров і плоть. вона зневажливо ставиться до тих, хто чесно працює. на оглядинах їй дуже не і чіпчина хата, низька та тісна, і мотря, стара, згорблена жінка, висушена гіркою нуждою та лихом. все це розкопирсало «хижу, падку на розкіш та на прибуток натуру явдошину». заради збагачення вона готова була на все. нажива і прибуток виправдовували в її очах будь-які способи. поняття честі для неї не існувало. цих зовсім різних жінок з протилежними на життя об'єднувала любов до дітей. мотря — любляча мати: « дай боже, занедужає чіпка, — мотря сама не своя. цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, ». народження галі зразу все переломило в житті явдохи: «гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед ». вона бажала дочку виростити в багатстві та розкоші. цього ж бажала і мотря. але мотря тяжко працює з раннього ранку до пізньої ночі, щоб забезпечити сина, а явдоха прийнялася за діло молодих літ — за крадіжку. в образі мотрі автор показав життя бідного селянства, його мрії та прагнення, а образом явдохи утверджував, що мораль злодіїв-розбійників і багатіїв — однакова. 

У романі показано український народ як народ, що у безперервних битвах відстоюю свою волю і незалежність. Зображення полку, що вирушає в похід, є наскрізним у романі. Це сповнені патріотичного смислу картини. Маруся завжди була учасницею цих проводів.
Загалом Маруся оцінює чоловіків за тим, наскільки вони є патріотами України і наскільки здатні тримати зброю в руках задля її захисту. Так, з великою зневагою вона думає про Ромашка Струка, який «зброї і не брав до рук».

Десь перебув, десь нишком пересидів
На пасіці чи, може, в лободі.
Ніхто його в походах і не видів.

Маруся — національний тип. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі її народу.

З образом Марусі Чурай перегукується образ Богдана Хмельницького, який врятував її, бо згадав свою дружину, якій колись власноруч підписав смертний вирок:

Таку співачку покарать за горло, —
Та це ж не що, а пісню задушить!

Десь так думала і сама Маруся:
Пісень немає — і мене нема.

ответ:Русский и украинский странствующий философ, поэт, баснописец и педагог, внёсший значительный вклад в восточнославянскую культуру. Снискал славу первого самобытного философа Российской империи. Григорий Сковорода считается завершителем эпохи казацкого барокко и родоначальником русской религиозной философии. Произведения Григория Сковороды оказали существенное влияние на ряд русских мыслителей, в особенности на Владимира Эрна.

Родился: 3 декабря 1722 г., село Чернухи, Лубенский полк, Киевская губерния, Российская империя;, ныне Полтавская область, Украина

Умер: 9 ноября 1794 г. (71 год), Российская империя

Объяснение:На межі двох періодів в історії українського письменства — давнього й нового — височиє постать Григорія Савича Сковороди. Те, що він залишив нам у спадок, — це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть свою наснагу ще десятки поколінь.

Від покоління до покоління передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому завжди вражала й вражає гідна цільність натури й принциповість. Ще в 1753 році Г. С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики. Єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха, — і Сковорода пішов геть з училища.

Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства… в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь — виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому…!»

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром — ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь — сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її.