Твір що мені приваблює в поезії шевченка

шевченко тарас григорьевич (1814-1861) – украинский прозаик и поэт, художник и мыслитель, революционер-демократ.

тарас появился на свет 9 марта 1814 года. в звенигородском уезде киевской губернии было в то время маленькое село моринцы. заправлял там помещик в.в. энгельгардт, приходившийся племянником князю потёмкину и унаследовавший большую часть его малороссийских земель. у помещика этого работал крепостной крестьянин шевченко, григорий иванович, папа будущего поэта.

семья шевченко была многодетной. по отцовской линии корни уходили к запорожским казакам. мама, бойко катерина якимовна, была из прикарпатского рода. в 1816 году семья переселилась в другое село звенигородского уезда, кириловку, где и прошло детство тараса.

когда тарасу было 9 лет, умерла его мама. отцу многодетного семейства приходилось нелегко, и он в тот же год женился на вдове с тремя детьми. мачеха была суровая, поэтому маленький тарас в большей степени находился на попечении своей сестры кати. но вскоре она вышла замуж, и мальчик снова лишился нежности и доброты. тарасу было всего 11 лет, когда умер отец. ребёнок стал беспризорным, начался один из тяжелейших жизненных периодов.

ему пришлось вести кочевой образ жизни. доводилось служить у дьяка-учителя, где тарас немного обучился чтению и письму. брали его на работу в соседних сёлах дьяки-маляры, которые писали иконы. здесь тарас познал азы живописи, хотя рисование интересовало его ещё с самых ранних детских лет. приходилось и овечек пасти, и погонычем служить у местного священника.источник:  

остап мандрика 

—  «…його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».

—  «хай воно загориться без вогню й диму… втечу… піду за дунай, може, ще там люди не пособачились…»

—  «не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… ех, піду, де воля, де інші люди…»

—  «се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. але за хвилину віконце згасло, і остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. остап непомітно для себе зітхнув…»

—  «дивне почуття охопило остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. в один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».

—  «та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? хіба його батько, мати, соломія, навіть дідусь його, що ходив у січ, а потім різав панів в умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати остапа за сміливе слово».

—  «ті билиці-казки про січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».

—  «і враз остапові зробилось весело і легко, він почувся на волі. молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»

—  «як живий буду, землю оратиму, житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»

—  «остап теж не боявся смерті. йому тільки хотілось перед смертю побачити соломію».

—  остап про соломію: «вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».

—  «половина мене лежить на дні дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»