Гумористичний твiр небольшой за размером 7 букв 3м 7а

Гумористичний твір - усмішка

Воповіданні «каторжна» розкривається доля докії — дівчини-напівсироти. каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. для всіх докія була чужою, тому росла, немов вовченя. але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. будучи від природи доброю, докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого івасика та, цілуючи його, примовляла: «голубчику ти мій, манесенький! поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..   .» та мачуха звеліла дитині вдарити докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. кинувши дитину, докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. не було кому й іти докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, кривдникам стусани.  тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. там вона плакала, бо «в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! і те серденько так хотіло любити, так хотіло! але ж любити було нікого! » та калина була найдорожчим, що мала докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.  коли докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутисясвоєму першому коханню, шахтарю семену, вона віддалася всією душею. але недовго тривало щастя: парубок зрадив її з іншою. найприкріше, що дізнається про це дівчина не від нього. але найбільше роз'ятрює рани оце прокляте слово, що, мов реп'ях, причепилося до неї, — «каторжна! » докія і семенові каторжною стала. в голові зневіреної, доведеної до відчаю дівчини тільки й крутилося, мов вихор: «усім вона каторжна, усім на світі. усі її ненавидять! а як вона його любила! боже, як і він зрадив. і він такий, як усі. о, прокляті! »  крайньої межі досягає в той момент образа докії на світ, на людей, які скрізь женуть її, з яких ніхто не любить її. б. грінченко влучно зображує психічний стан героїні. у розпачі, немов збожеволівши, у стані афекту, вона вирішує підпалити хату, в якій зібралася молодь на вечорниці, де милується її коханий з іншою. прожогом кидається докія додому за сірниками, розпалює вогонь і вже уявляє страшну пожежу, в якій загинуть усі її кривдники. але раптом дівчина згадує про саньку — мале дівча господині хати. докія останнім часом прикипіла серцем до саньки, а санька любила докію. і дівчина уявила, як мале дитя кричить, простягає руки, благає її про . саме любов до саньки рятує людей у хаті, але перш за все докію. рятує не фізично (адже, намагаючись погасити пожежу, каторжна гине), а духовно, бо любов не дає дівчині вчинити гріх — убити.  на жаль, фінал цього оповідання передбачуваний: викинута із життя нелюдським ставленням, «каторжна» не може не загинути, бо щасливого майбутнього в неї немає. найголовнішим є те, що добре начало, яке докія мала в собі від народження, перемогло, та «каторжна», яка була всі

Воєнний час завжди вважається найскладнішим часом в житті кожного народу. на жаль, наш український народ стикався з такими проблемами досить часто. саме такий час зображено в повісті григіра тютюнника «климко». дана повість дійсно здатна зворушити і змусити замислитися. саме це і сталося в моєму випадку. ця повість авторства григіра тютюнника справила на мене дуже сильне враження багатьма своїми особливостями. насамперед, і, напевно, на це розраховував і автор, найсильніше враження справила на мене доля головного героя, хлопчика на ім’я климко. цей хлопчик далеко не заслуговував того, що сталося в його житті. звичайно, під час війни всім людям по-справжньому важко, дорослі теж не є винятком. однак доля дітей набагато складніша, і їх проблеми викликають набагато більше жалю. дітям під час війни доводиться дуже складно. вони стикаються з майже непереборними проблемами. і шанси вижити для дитини без чужої практично нульові. такий приклад я побачив у вигляді головного героя повісті, у хлопчикові климко. він був дуже доброю дитиною, намагався не тільки вижити самостійно, але і чимось іншим людям. проте врешті-решт йому все-таки вижити не вдалося. і це мене дуже зворушило. під час прочитання цієї повісті григіра тютюнника я мимоволі ставив себе на місце головного героя, що змусило мене задуматися про багато проблем. як би я поводився, якби залишився абсолютно один, без підтримки близьких і рідних під час війни? що б я робив і як намагався вижити? чи довго б я протягнув при такому житті? насправді за результатами роздумів на такі теми я дійшов до висновку, що мені було б дуже складно дійсно залишитися в живих, навряд чи б вдалося прожити довше, ніж тому ж климкові. звичайно, роль дитини під час війни по-справжньому трагічна і сповнена болю і гіркоти. замість того, щоб отримувати звичайну дитячу радість від життя, діти під час війни зобов’язані думати лише про те, щоб виживати, рятуватися від бід, голоду і бомбардувань. на жаль, частина дітей на сучасній території україни теж зіткнулася з такою проблемою, і про цю проблему я теж задумався. я думаю, що ця повість може зворушить і змусити замислитись кожного читача. у ній дуже добре показано, що діти під час війни набагато сильніше дорослих. однак автор все-таки не дає відповіді, а що ж робити з цією складною проблемою сучасності. таку відповідь дати не можу і я. війни були і будуть виникати через ряд факторів і уникнути їх практично неможливо.