Чого мене навчила повисть гуси лебеди летять

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. дід говорить, що так співають лебедині крила. я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. і радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.       не знаю мабуть це?

Раптом поверхом нижче хтось побіг. хтось по-молодецькому гасав кімнатами – тільки дверима хряскало! на тілі виступають сироти, на голові їжиться волосся. до біганини додалися важкі старечі кроки із шарканням, охканням і постукуванням ціпка. софійка все глибше заривається в подушку. мабуть, господарі повернулися. вони мали від’їхати на півроку? то й що? зараз і в москві не дуже заробиш, от і повернулися, не пробувши й двох місяців… кинулася до відривного календарика: повня! і минулого разу – також… ці дивні бешкети відбуваються в ! а може, це всього-на-всього фантазія? софійка читала про людей, котрі пі впливу нічного світила. тоді чому в їхньому старому помешканні було спокійно? – ха-ха-! – прокотилося внизу тонко, ніби здавлено. не тямлячись, рвонулася до спальні: – мамусю, мамусю, вони мама також не спала. пригорнула доньку, обхопила колисочку з сином. так і сиділи, обійнявшись. а там – стукотіло, реготало, хлипало… аж як у вікнах засірів світанок, у загадковій квартирі пролунав даленіючий свист – і враз усе стихло. так само раптово, як і почалося. 2. вилазка до шафи за вікном дощило. – кінець травня, а тепла – не бачили! – бурчала софійка, неохоче збираючись до школи. – добре маленькому: спить! маленький подав голосок, і мама побігла до спальні. ростик пхикав уже в мами на руках, коли завітали до баби валі. баба валя – сусідка навпроти. це їй мешканці загадкової квартири довірили ключі, аби поливала вазони. чи не пограбовано часом тієї квартири вночі? баба спідлоба глянула на схвильованих новоселів. неохоче побряжчала ключами – на перший поверх. – як бачите, все на місці! перекинутий стілець? то це ж я його й перевернула! коли аспарагус на серванті поливала. – а що це за блакитна стрічка? – софійка перелякано вказала на килим. – такі частенько валяються! – здається, бабине обличчя зблідло. – десь, либонь, зачепила, то й витяглося! – що ж, перепрошуємо… перепрошуємо… – завибачалася мама. баба пошкутильгала нагору. на порозі її вже дожидався котисько. пухнасту вгодовану тварину звали фантиком. з усіма тутешніми котами софійка познайомилася першого ж дня, щойно переїхали. але те, що фантик геть чорний, зауважила вперше. як у казках про відьом: чорний, сажа сажею, самі очі світяться… на уроки встигла. краще б запізнилася: з все одно підхопила сімку! кого винуватити? братика? русалоньку, через яку плакала замість уроки робити? не краще й з українською. завдання виконала швидко, навіть дала списати кулаківському, а той… тільки й бовкнув: “сенк’ю, ти – кльова! ” та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака – не софійці – противній ірці завадчук. що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці додому не тягнуло. взагалі, відколи переселились у новий будинок… от і мама каже: гнітить він її. і це, їй-богу, не тільки тому, що обтяжливо й нудно сидіти з дитиною в чотирьох стінах! не без утіхи софійка зробила добрий гак. тим паче, кортіло побачити колишнього сусіда сашка, який і досі мешкав у напівпідвальчику. сашко, як і завжди, сидів на тротуарі під липою. біля нього лежали ваги і в’язка штурпаків. під в’язкою – напис на картоні: “тирміново дрова. приймаюця оптові замовлиня”. а поруч – відро з пучками рясту. – привіт! як давно тебе не бачив! – аж підскочив сашко. – хочеш – задарма зважу? – ні, дякую! – софійка ще не худне, на відміну від більшості її ровесниць. спіднички й штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають. сашко й не наполягає – він іще худіший та дрібніший. мов хрущик. – тоді візьми – ! – хлопчина королівським жестом вручає софійці найпишнішого букетика. – гостинець од фірми! – і, нащо? – несміливо бере квіти і шукає, куди б їх притулити: перехожі-бо . аби приховати ніяковість, хлопець починає протирати циферблат ваг, делікатно попльовуючи на бувалу в бувальцях ганчірку. – ти що, й до школи не ходив? – сказала, щоб підтримати ниточку розмови. – уже давно повернувся! в нас же не так, як у вашій гімназії. останні уроки можна й пропустити.

  всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. у сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею. прекрасний приклад цього тореадори з васюківки"- це пригодницько-гумористична повість. історія ця надзвичайно цікава. події, описані автором, настільки захоплюючи, що хочеться читати цю книгу від першої до останньої сторінки ще і ще.  головні персонажі повісті — це ява рень і павлуша загородній. вони звичайні школярі-підлітки, що мешкають у селищі васюківка, бешкетники, фантазери та "зривщики дисципліни".у одного з них дуже незвичне ім'я — ява. в повісті розповідається, що то він сам себе так назвав, коли йому було лише півтора роки. чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: "я — ваня", а вийшло "ява" але причепилося оте "ява" до нього, як реп'ях до собачого хвоста. у івана "руде скуйовджене волосся, а обличчя хлопця рясно вкрите веснянками." ява рень — енергійний і відчайдушний хлопець. зазвичай саме він є ініціатором різноманітних вигадок: то метро під васюківкою прокласти, то влаштувати бій биків, то організувати шкільний театр. але хлопець здатний не тільки на бешкетування: коли сталася прикра подія з переекзаменовкою, то він влітку сумлінно готувався до перескладання екзамену з української мови на "безлюдному" острові, дібравши собі ім'я "робінзон кукурузо".  павлуша загородній — це кращий друг яви. він більш врівноважений і спокійний хлопець. він захоплюється малюванням і мріє стати льотчиком, але не менше за яву полюбляє різноманітні пригоди й таємниці.  васюківські "тореадори" завжди мають благородні наміри, але через брак досвіду і знань, на жаль, іноді потрапляють у прикрі ситуації. нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити помилки й намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нову "авантюру". тому читачі з цікавістю довідуються про пошуки незнайомця з тринадцятої квартири, зйомки в кіно, про хлопців під час рятування рідного села від стихійного лиха, про викриття двох місцевих "шпигунів".  бажання і наміри яви і павлуші дуже зрозумілі їх одноліткам. напевно, головне, про що хоче сказати автор: дружба — це велика сила! і так важливо мати поруч вірного і відданого товариша, який піде за тобою в огонь і у воду, не зрадить, завжди в скрутній ситуації. це дає нам зрозуміти слова: безсмертя і добро-дружба; вічість і краса-друзі.ось це і є основою житя людини на землі.