Перед тим як уживати їжу, треба обов"язково мити руки

Тому тщо на руках дуже багато мікробів а мікроби шкодять здоровю

1 тема:

Князь Ігор у "Слові..." зображений хороброю та благородною людиною. Для нього характерні сувора, спокійна відвага та рішучість. Він нехтує "знаменнями" так само, як будь-якою небезпекою взагалі. Головні рушії його поведінки — честі, і слава.

Князь Ігор має усі риси ідеалізованого, справжнього оборонця рідної землі —— вірність, відданість Батьківщині, стійкість, хоробрість, енергійність, мужність тощо. Відступити перед небезпекою йому здавалося ганебним. Коли вислані вперед розвідники сповіщають йому про несприятливість становища для руського війська, Ігор каже: "Якщо так вернутися, не бившись, сором буде нам гірше смерті".

україна, український народ, українська мова! якi величнi, незрiвняннi нi з чим поняття!

україна, як i українська мова, мають свою iсторiю. украї в одному цьому словi бринить жмуток смутку i краси, величi i слави, країна, де найбiльше люблять волю i довго не мали її, країна гарячої любовi до народу i чорної їй зради, вiкової героїчної боротьби за щастя, рiвноправнiсть, незалежнiсть.

така ж доля спiткала i мову. i хоча український народ - один iз великих слов'янських народiв - був розтерзаний i пошматований впродовж тривалого часу мiж рiзними iмперiями, не визнаваний як нацiя, позбавлений полiтичних прав, можливостi будувати свою незалежну державу, позбавлений права на творення рiдної лiтератури, права на рiдне слово, не раз нависала над українцями загроза цiлковитого винищення. але у вiдповiдь на приниження, гнiт, сваволю український народ творив свою iсторiю, культуру, плекав свою мову. i мова українська зацвiла, заграла. володимир самiйленко порiвнює мову з дорогим дiамантом. а чому б нi? наша мова милозвучна, красива, багата, солов'ї її любили, розвивали, вiдгранювали, шлiфували талановитi митцi, мудрi володарi у царствi слова: г. с. сковорода, i. п. котляревський, г. ф. квiтка-основ'яненко, є. гребiнка, т. г. шевченкова мова - зразок найпильнiшої уваги творця до народного слова. саме тому великий кобзар став основоположником нової української лiтературної мови, предтечею її сучасного розвитку. на струнах своєї поетичної бандури вiн вiдтворив чудовий мелос української мови, пiсенний її лад, багатство образних засобiв. для шевченка мова - це найцiннiший дарунок людини, талiсман її долi, таланту, безсмертя. для нього мова була материнською пiснею i молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом днiпра i солов'їною пiснею, радiстю кохання, вiдчаєм покритки, жертовною любов'ю матерi; мужнiм покликом до борнi i свободи.

словом можна вбити, можна повернути до життя:   ну що б, здавалося,   слова та голос - бiльш нiчого.  а серце б'ється - ожива,  як їх почує!

розумiння ролi мови в життi народу визначає й естетичне кредо лесi українки, м. коцюбинського, м. хвильового, а. малишка. а ще п. тичина та м. рильський щедро висiвали добiрнi зерна свого поетичного слова на ниву української лiтературної мови; зерна проросли, збагатили словник, сповнили мову новими висловами.

мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би вiд усього серця не покладав на неї найбiльших надiй, бо долю свого народу в майбутньому бачив невiдривно вiд долi рiдної мови, адже "найбiльше i найдорожче добро в кожного народу - це його мова", - говорив колись панас мирний.

зараз україна - незалежна держава. i вона, звiсно, повинна мати свою мову, повинна вiдродити її з розумом, повагою, вiдродити культуру, не поспiхом та указами, а серцем i бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за а. малишком:

буду я навчатись мови золотої  у трави-веснянки, у гори крутої,  в потiчка веселого, що постане рiчкою,  в пагiнця зеленого, що зросте смерiчкою.  адже мова народна - це золотий запас душi народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися i пишатися рiдним краєм, повторюючи слова м. рильського:

мужай, прекрасна наша мово,  серед прекрасних братнiх мов.