Аналіз роману "берег любові" олесь гончар

Яв романі розгортається на півдні україни. в центрі розповіді - доля старого майстра вузлов'яза з парусника «оріон» (існує реальне вітрильне судно «товариш») андрона ягнича, його юної племінниці медсестри інни ягнич, історія її любові. життя на сторінках «берега любові» постає хоч і в романтичному осяянні, але корені його земні, реальні. починаючи від невтішної картини запалу хлібів, крилатого лету «оріона», монументальних образів ягнича й чередниченка, світлої, золотистої постаті інни й до трагедії сім'ї веремієнків -все це взято з реального буття степовиків, котрі пізнають у романі і свої краї (кураївка так нагадує чулаківку в пониззі дніпра), і своїх земляків.

Видатний український письменник панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? ", змальовуючи історію села піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.  зі сторінок роману постає перед нами україна, якою вона була до закріпачення. серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. вільної землі було неозорно. приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. та не стало рівності між людьми — не стало братства. козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. кругом україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. кругом неволя, кругом сум людський.  піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.  та не обминуло лихо піски, як і всю україну, — потрапили вони в неволю. дісталося село пану польському. пан польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до й до пісок! генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби "  кріпаки почали тікати. але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.  люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. перестали навіть тікати. неволя, як той чад, задурманила людям голови. село зубожіло. обшарпане, обтіпане. стали прокидатись де-не-де злодії — новина в пісках! раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.  реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.  панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? " розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. як належала панам польським вся влада в повіті ("сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племі"), у них вона залишилася й після реформи.  що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? над цим питанням й примушує замислитися роман панаса мирного.

Ячитаю багато книг. особливо мені дуже подобаються  твори про пригоди, казки про фей і чарівні речі. і тому моя улюблена книжка - це «чарівник смарагдового міста», що її написав олександр волков. точніше, я люблю усю серію книг про казкові пригоди дівчинки еллі в чарівній країні. сюди входять ще «урфін джюс та його дерев'яні солдати» та «сім підземних королів».мені подобаються книги про чарівну країну за вигадку, з якою вони написані. в них оживає навіть неживе: залізний дроворуб ходить та говорить, дерев'яні солдати йдуть на війну. навіть опудало страшила, що набите соломою, виявляється дуже розумним та винахідливим. летючі мавпи слухаються власника золотої шапки, а королева мишей прибігає на звук чарівного свистка.у фіналі «чарівника смарагдового міста» чудесні срібні черевички переносять еллі додому, в канзас. так закінчується ця добра та весела казка. у ній перемагає добро. а злі чаклуни, такі як урфін джюс, гінгема та бастінда, бувають покарані.іноді мені навіть хочеться потрапити в цю чарівну країну, тому що вона здається мені справжньою. раз злих чарівниць в ній більше немає, то боятися там нічого. а мешканці чарівної країни - це загалом дуже добрі та смішні чоловічки: мігуни, жевуни, бовтуни та інші. я часто перечитую «чарівника смарагдового міста» та його книжки-продовження заново. моя улюблена книга мені ніколи не набридає. я навіть уявляю собі у вигляді фільму, як еллі з друзями подорожують чарівною країною.