Твір на тему: ти знаєш що ти людина

"ти знаєш, що ти — людина? " саме такими словами починається вірш одного з найбільших правдолюбів xx століття — василя симоненка. він насмілився нагадати людям, що вони не гвинтики, не коліщатка у величезній державній машині в часи, коли лише підняти голову над натовпом було небезпечно, коли все людське намагалися придушити, примусити забути про особисте, індивідуальне і вимагали стати одним із тисяч, мільйонів, слухняним, безликим.  а симоненко говорить, що кожна людина неповторна, незамінна, на противагу відомому радянському лозунгу: "незамінних людей не існує". поет звертає увагу саме на людське, індивідуальне: "усмішка твоя єдина, очі твої одні".  так, ми завжди повинні пам'ятати, що, перш за все, ми — люди, ми народилися здатними не тільки їсти, пити, спати, а й думати, переживати сотні почуттів, сприймати твори мистецтва, писати філософські трактати, робити відкриття, змінювати долі народів. від природи чи від бога нам дано дуже багато, але цей дар треба цінувати. бути людиною — це не тільки велике щастя, але й велика відповідальність. а про це людство нерідко забуває. часто трапляється, що свої таланти та відкриття людина спрямовує не на благо загалу, а проти нього: скільки життів було втрачено у численних війнах, скільки горя принесли різноманітні засоби знищення всього живого. так, наприклад, на руйнацію, а не на мирні справи спрямували атомну енергію.  часто людина забуває про своє високе призначення, і тоді гору беруть низькі інстинкти та почуття: жадоба, ненависть, злість, бажання руйнувати, приносити шкоду. так, у нашому житті багато таких моментів, коли , природа, доля випробують наш характер, нашу людяність, здатність бути повноцінною особистістю. але на те ми й люди, щоб, пройшовши крізь всі перешкоди, залишити в собі все найкраще, найчистіше.  подивимось на маленьких дітей. вони сприймають світ широко відкритими очима, вони добрі та щирі, не здатні на підлість чи зраду, а якщо і зроблять щось не дуже хороше, то щиро шкодують про це. куди ж зникає ця дитяча наївність та щирість у дорослих? вони вважають, що бути чесним та відвертим — це дурниця, що ці якості заважають жити у жорстокому світі, але ж саме дорослі зробили цей світ жорстоким і забули, що брехливе, лицемірне, підступне створіння перестає бути людиною. отож, нам усім треба бути уважнішими, щоб не розгубити все дитяче в собі, не стати черствими та жорстокими.  а ще, як я , кожна людина повинна працювати над собою, самовдосконалюватися та розвиватися як фізично, так і духовно, інтелектуально. адже, один з давніх мудреців сказав: "cogito ergo sum" — "мислю, тому існую". ми маємо бути всебічно розвиненими, освіченими особистостями, світ рухається шаленим темпом і ми мусимо за ним встигати. той, хто не читає, не цікавиться мистецтвом, історією як свого народу, так і людства в цілому, не слідкує за останніми новинами, просто обкрадає сам себе, зачиняє перед собою двері у світ прекрасного.  я думаю, що бути людиною — це бути вихованим, милосердним, доброзичливим, жити за правилом: "поводься з людьми так, як хочеш, щоб вони поводилися з тобою". треба пам'ятати, що ти живеш на світі не один, що тебе оточує багато людей, і виявляючи неповагу до них, ти в першу чергу не поважаєш себе.  так, важка ця справа — бути людиною, і ми повинні розуміти покладену на нас відповідальність, щоб з честю називати себе цим словом. 

Оповідання тико і волохан вони познайомилися, коли одному було три роки, а другому три місяці. три роки було маленькому тико. він жив із своєю мамою і старшим братом на березі холодного моря. маму його звали панай, а брата — умк. навколо їхньої хатини розляглася тундра. в тундрі не ростуть дерева. там лише мох, болото та каміння. в тундрі дуже мало людей. одного дня до берега підійшов пароплав. люди з пароплава на берег великі бочки, залишили їх тут і повернулись назад. пароплав рушив далі і зник вдалині. маленький тико прийшов подивитись на ті бочки. ніхто не бачив, як він туди пішов. умк саме тоді лагодив сани. коли чує умк — хтось дзявкає біля нього: дзяв-дзяв! дзяв-дзяв! дивиться — аж то маленьке цуценя, якому було не більше як три місяці. — — каже умк. — волохатий який, — гладить його. досі він цього цуценяти не бачив. мабуть, люди з пароплава його на берег і забули. поведінка цуценяти була чудна. воно то ухопить умка за ногу, то потягне, відбіжить, загавкає і замотає головою, наче запрошує кудись. умк зрозумів, — цуценя кличе його за собою. він пішов за ним. цуценя біжить, а умк за ним. побігло цуценя на берег. прибіг туди й умк. дивиться цуценя на бочку, гавкає, а бочка догори дном стоїть. прислухається умк — у бочці щось гуде. підняв він ту бочку, а з-під неї тико заплаканий визирає. хлопчик підліз під ту бочку, а вона його й накрила. налякався бідолашний. міг би загинути. цуценя його врятувало. того песика дуже полюбив тико. песик теж полюбив хлопчика. песик був волохатий, і прозвали його волохан. хвиля-напасниця минув рік, як вони познайомилися та потоваришували. ніколи тико не ходив гуляти без волохана. волохан ріс швидко, і тепер це був молодий дужий собака. якось тико разом з умком пішли до моря. волохан біг попереду. вітру на морі не було, проте клекотів сильний прибій. висока хвиля підіймалася на поверхні моря, котилась до берега, тут розсипалась і далеко заливала узбережжя. хвиля котила багато камінців і піску. вона то викидала їх на берег, то тягла знов у море. умк і тико кидали камінці — пробували, хто далі кине. дорослий умк, звичайно, кидав далі. тико забруднив руки і хотів їх помити, присівши біля води. в цей час набігла хвиля. від удару тико впав, хвиля відкотилася від берега і забрала хлопця з собою. умк не бачив цього, бо стояв спиною до моря. повернувшись на голосне гавкання волохана, він побачив спочатку тико, якого хвилею несло від берега, а далі й волохана, що кинувсь услід за ним у море. хлопчик незабаром зник під водою. волохан теж. умк кинувся, щоб рятувати брата, але не встиг добігти до берега, як побачив волохана, що випірнув з-під води. в зубах він держав тико. перемагаючи прибійну хвилю, собака наближався до берега. хвиля кидала його разом із тико на пісок, а потім хапала і несла назад у море. умк поспішив їм на і витягнув обох на берег. з радісним гавканням плигав. волохан навколо нерухомого тико. волохан сміливий і прудкий літо минуло. випав сніг, пухкий і білий. почалась холодна зима. а зима в тім краю, де жив тико, тягнеться довше, ніж весна, літо та осінь разом. то холодний край. як почалась зима, умк зробив меншому братові малі нарти. це такі саночки, що в них запрягають собак. собаки возять на тих нартах людей і всякий вантаж. тико запряг волохана в свої нарти. волохан швидко побіг, тягнучи за собою нарти. на нартах сидів тико. приємно й хороше було кататись. кілька разів волохан оббіг кругом хати. тико захотілось поїхати далі, і він закричав: — волохане! волохане! біжи в тундру! волохан повернув від хати. скоро він вивіз тико на високий горбок у тундру. а з другого боку горба лежав на снігу білий ведмідь. побачивши хлопця і собаку, він схопився на ноги і кинувся до них. — волохане! — загукав тико. — тікай! ай-ай! мов вихор, зірвався волохан. нарти помчали назад. швидко біг ведмідь, та не догнати йому волохана. раптом нарти набігли на   

Вид лірики — громадянська. жанр — ліричний вірш. провідний мотив твору — письменниця звертається до музи за порадою, як жити, коли навколо самі пущі, кручі, темні води, шляхів нема, поплутані стежинки йдуть у безвість. римування: білий вірш. віршовий розмір:   п’ятистопний ямб. композиція твору. твір побудовано у вигляді  великого монологу, наповненого риторичними питаннями та риторичними окликами. вірш зримо поділяється на чотири частини, яким можна дати заголовки із тексту: 1. «стій, серце, стій! не бийся так шалено». 2. «дивись: навколо нас великі перелоги…» 3. «куди мені податись у просторі? » 4. «барвисті крила широким угору здійнялись…» образи твору. вірш має виразно автобіографічний характер, а тому в ньому головний образ — це сама поетеса. у творі згадується муза, яка має спрямувати творчість поетеси, стук сокири в пущі, орлиний клекіт, камінь, що зривається з кручі й падає у воду зневіри, викликаючи круги тремтячі. «то be or not to » художні засоби: епітети: «порожній простір», «муза винозора», «очі безсмертні», «великая порада», «великі перелоги», «поплутані стежинки», «дикі пущі», «високі кручі», «темні, тихі води», «орлиний клекіт», «круг тремтячий», «дикі нетрі», «простор безмежний», «ясна блискавиця», «золотий вінець», «барвисті крила»; метафори: «не літай так буйно», «не бий крильми», «стежинки йдуть на безвість», «тихі води все стоять мовчазно», «з ліри скувати рало», «струнами крила прив’язати», «в диких нетрях пробивать дорогу», «вхопити з хмари ясну блискавицю», «злинути орлицею високо», «зірвати з зірки золотий вінець», «запалати світлом опівночі»; риторичні звертання: «стій, серце, стій», «вгамуйся, думко», «ти, музо винозора, не сліпи», «скажи мені, пораднице надземна», «мовчиш ти, горда музо», «о чарівнице, стій»; асонанс: «і дикі пущі, і високі кручі, і темні, тихі води»; порівняння: «світло миттю згасне, як метеор», «я впаду, неначе камінь».