Твір на тему чого мене навчили твори письменикив

ЧИМ ЗБАГАТИЛО МЕНЕ ВИВЧЕННЯ УКРАÏНСЬКОÏ ЛIТЕРАТУРИ
Художня лiтература 
- це особлива форма естетичного освоєння свiту, за до якоï кожна 
людина збагачує себе духовно.
Особисто я, вивчаючи лiтературу, розширила уявлення про стародавнi епохи. 
Лiтература навчила мене мрiяти, переживати разом iз персонажами творiв, збагатила 
мою мову, адже мова творiв i усноï народноï творчостi, i 
украïнських письменникiв 
- це зразок, це мовленнєвий орiєнтир.
Украïнський народ має велику культуру i славну iсторiю. Твори 
украïнськоï лiтератури допомагають заглибитись у iсторiю нашоï 
культури, збагнути, як i чим жив наш народ у рiзнi часи i епохи. Зрозумiти душу 
народу, його внутрiшню велич i красу, безмежну любов до Украïни до
поетичнi твори.
У восьмому класi ми вивчали лiричнi пiснi, у яких 
- любов, терпiння, переживання, вiчне почуття кохання. Поетичне слово Тараса 
Шевченка, Iвана Франка, Лесi Украïнки розкриває високi моральнi цiнностi 
нашого народу: чеснiсть, незламнiсть, вiдданiсть. Я була вражена майстернiстю 
Лесi Украïнки i з великим задоволенням прочитала поему "Давня казка". Поема 
до зрозумiти працю поета, зазирнути у майстерню письменника. Я зрозумiла: 
щоб народ знав i пам'ятав твори, автор має намагатися, щоб його слово було, як 
"пiсня i дзвiнким, i гучним", щоб "розходилось свiтом стоголосою луною".
Проза Уласа Самчука, Iвана Багряного, Павла Загребельного, Володимира Малика 
- це твори, якi поглибили знання з iсторiï Украïни, розповiли про 
вiрних синiв i дочок. Хто не захоплювався красою i розумом Роксолани, 
ïï любов'ю до Украïни i вiрнiстю у коханнi? Образ цiєï 
легендарноï дiвчини хвилюватиме ще не одне поколiння.
Твори украïнськоï лiтератури збагачують духовно, виховують патрiотiв, 
прищеплюють любов до рiдного краю, до батькiвського дому, до Украïни. Вони 
вiдтворюють дiйснiсть правдиво, яскраво, поетично, подаючи вiдомостi про боротьбу 
за нацiональну самостiйнiсть i соцiальну справедливiсть.

1 Б

Объяснение:

Софійка, головна героїня твору, часто читає й перечитує відому казку про Русалоньку, яка вірно любила принца, врятувала йому життя, але так і не змогла стати для нього єдиною коханою. Дівчинка вимріяла для себе такий образ і бачила в особі однокласника Вадима Кулаківського прекрасного принца. Софійка відкрила, що стара шафа — це портал, який, міг перенести у минуле. Щоб позбавити рід Кулаківськіх від прокляття, дівчинка мандрує минулим, своїм втручанням змінює долі людей, які жили багато років

і сучасників

Головними роздумами Г.Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «У твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим». 

Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастие твоє, и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе єсть». Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою». 

Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо. 

Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу перейняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини. 

Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо. 

Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г.Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як висхідну тезу для розгортання сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе, запозичене як з народної скарбниці, так і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Лафонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту. 

«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто». 

Вчення Г.Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови, — немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реалізувати їх сповна?